“Побожні католики відрізали вуха, вибирали очі. І за що? За те, що українці, як і вони, хочуть мати свою державу?”

“Побожні католики відрізали вуха, вибирали очі. І за що? За те, що українці, як і вони, хочуть мати свою державу?”

 |   | 

ВОЇН УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ ІВАН СИЧ 10 РОКІВ ВІДБУВ У ПОЛЬСЬКИХ В’ЯЗНИЦЯХ

ВОСЕНИ 1930 РОКУ БУЛА ПАЦИФІКАЦІЯ (репресивна акція польської влади із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення Галичини. – Країна). Так звані добровольчі загони зненацька наїжджали в українські села, били ні в чому не винних людей, здирали з дахів покрівлі, висипали борошно в криниці. Щоб усі сиділи тихо й не висувалися з визвольною національною ідеєю. Через наше село возами везли закатованих.

1935-ГО ВЛАДА ВЗЯЛА КУРС НА ОПОЛЯЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ. До нас поприїжджали дуже бідні поляки. Ніхто з них не мав ні корови, ні кози. Зате в кожній сім’ї росли четверо-п’ятеро дітей. Держава дала їм матеріальну допомогу, і до зими вони розбудувалися, купили худобу. Почали зверхньо дивитися на українців. Їхній священик Лещинський називав нас не інакше як кабанами.

Іван СИЧ, 92 роки, стрілець Української повстанської армії на псевдо "Касіян". Народився 17 січня 1924-го. Син Григорія і Марії із села Войславичі Сокальського району Львівської області. Тоді ця територія була під владою Польщі. Закінчив шість класів школи. 1939-го вступив до Організації українських націоналістів, а 1944 року – до УПА. Воював у курені Юрченка. Мав дружину. Розлучилися. 1946-го арештували у власній хаті. За націоналізм польська влада присудила 15 років тюрми. Відбув рік під слідством і дев'ять – у в'язницях. Звільнили за амністією 1955-го, залишився в Польщі. Вертатися у Радянський Союз побоявся. 1986 року написав спогади, надіслав до українського архіву у Варшаві. Працю відзначили головна управа Об'єднання українців у Польщі, редакція тамтешньої газети "Наше слово", Літературний інститут у Парижі. Повернувся в Україну 1987-го. Влаштувався на хімічне підприємство в Сокалі. 28 років тому одружився з ­Валентиною. Зараз їй 85. ­Тримають 13-річного собаку Зоріка й курей. Від першого шлюбу Іван Григорович має синів – 76-річного Омеляна, 70-річного Володимира і п'ятьох онуків. Усі живуть у Сокальському районі на ЛьвівщиніІван СИЧ, 92 роки, стрілець Української повстанської армії на псевдо “Касіян”. Народився 17 січня 1924-го. Син Григорія і Марії із села Войславичі Сокальського району Львівської області. Тоді ця територія була під владою Польщі. Закінчив шість класів школи. 1939-го вступив до Організації українських націоналістів, а 1944 року – до УПА. Воював у курені Юрченка. Мав дружину. Розлучилися. 1946-го арештували у власній хаті. За націоналізм польська влада присудила 15 років тюрми. Відбув рік під слідством і дев’ять – у в’язницях. Звільнили за амністією 1955-го, залишився в Польщі. Вертатися у Радянський Союз побоявся. 1986 року написав спогади, надіслав до українського архіву у Варшаві. Працю відзначили головна управа Об’єднання українців у Польщі, редакція тамтешньої газети “Наше слово”, Літературний інститут у Парижі. Повернувся в Україну 1987-го. Влаштувався на хімічне підприємство в Сокалі. 28 років тому одружився з ­Валентиною. Зараз їй 85. ­Тримають 13-річного собаку Зоріка й курей. Від першого шлюбу Іван Григорович має синів – 76-річного Омеляна, 70-річного Володимира і п’ятьох онуків. Усі живуть у Сокальському районі на Львівщині

1937 РОКУ В СЕЛІ БАГАТО ЛЮДЕЙ ВСТУПИЛИ ДО “ПРОСВІТИ”. Почали масово брати книжки в бібліотеці. Ходили переважно босоніж. Але були веселі. То тут, то там лунали пісні. Студент Юрко Кней під гітару й мандоліну з друзями Козаком і Мазурком співали “Повій вітре на Вкраїну”, “Стоїть гора високая”. Співали, як гнали худобу зранку і як вертали її додому ввечері. Поляки підсилали у читальню провокаторів, щоб учиняти бійки. Кожна така давала привід старості закрити читальню на деякий час.

У ЖОВТНІ 1939-ГО МОЛОДЬ ПОЧАЛА ВСТУПАТИ В ОУН. Підпільна військова організація нашого села нараховувала 70 ­членів віком від 16 до 40 років. Очолив її Шавлюк, 1919 року народження. Вишкіл він пройшов у Карпатах. Його батько був воїном Української галицької армії, загинув у центральній Україні 1920-го. Військовим інструктором став Лобода, колишній підофіцер австрійської армії. Військову підготовку проходив і я. Мав 15 років.

У ЛЮТОМУ 1940-ГО В БЕЛЗІ ВІДБУВСЯ З’ЇЗД ОУН. Від Войславич делегували чотирьох старших хлопців. Мене не хотіли брати, але я впросив. У будинку “Сокіл” помістилася тільки половина присутніх. Почали з виголошення декалогу націоналіста. Потім багато людей виступали. У кінці завели “Не пора, не пора москалеві й ляхові служити”. Цю пісню я почув уперше. Вона так кликала до боротьби, надихала, що всю дорогу додому був дуже схвильований. Сили збільшилися вдесятеро.

У ЧЕРВНІ 1943 РОКУ В НЕДІЛЮ ПОПРИБІГАЛИ В СЕЛО ЧОРНОМУНДИРНИКИ З ЧЕРЕПАМИ НА КАШКЕТАХ (Німецькі загони охорони – Schutzstaffel або скорочено SS – носили чорну форму, а на кашкетах – різні емблеми. Череп мала SS “Тотенкопф”, що означало CC “Мертва Голова”. – Країна). Німці звеліли виганяти їм худобу до ставка. Потім стало підозріло: їх мова мала явно польський акцент. Це були польські фольксдойчі (заробітчани в Німеччині. – Країна), які вислуговувалися у німаків. Через годину в селі з’явилися пристойно одягнені хлопці. Чорномундирники заметушилися і втекли. Бо це частина упівців законспіровано оточили село, а частина – увійшли всередину. Поляк Суберляк записався в фольксдойчі і грозився, що буде українцями в неділю гній возити. Він недовго прожив на цьому світі.

1943-ГО НАШІ СЕЛЯНИ ПРИЙНЯЛИ 22 РОДИНИ УКРАЇНЦІВ ІЗ ­ХОЛМЩИНИ, ЯКИМ ВДАЛОСЯ ВИРВАТИСЯ З РУК “АРМІЇ КРАЙОВОЇ” І “БАТАЛЬЙОНІВ ХЛОПСКЄ” (польські національні військові організації в часи окупації Третім Рейхом. – Країна). Ці люди перебували в нас, доки фронт перейшов на Захід, і повернулися додому на згарища.

1945 РОКУ В СЕЛО УПЕРШЕ ЗАВІТАЛО РЕГУЛЯРНЕ ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКО. Якось жовніри схопили чотирьох чоловіків, у центрі села жорстоко їх били, потім кинули на підводи й повезли кудись. Івана Гаврилюка і Івана Козака на прізвисько Дріт замучили до смерті, повиколювали їм очі, попробивали багнетами й кинули в рові.

22–23 ТРАВНЯ ПОЛЯКИ – БАНДА З ПОЛІЦІЄЮ – УВІРВАЛИСЯ В СЕЛО І ЗНОВУ ПРОСТО ТАК УБИЛИ СЕМЕРО ЛЮДЕЙ. У 1945–1946-х то там, то тут тільки чути було, що застрелили, замордували, повішали невинних українців. За час війни і до 1946-го загальна кількість жертв у нашому селі була 52 особи.

Я ПІШОВ В УКРАЇНСЬКУ ПОВСТАНСЬКУ АРМІЮ У ЛИПНІ 1944-ГО. Це була друга черга хлопців, усі потрапили до сотні “Романа” (у структурі УПА існував поділ: загін, курінь, сотня або відділ, чота, рій. – Країна). Навчання було в селі Гільче. Вчили поводитися з різними видами зброї: крісовою, автоматною, кулеметною, мінометною. Наша сотня мала окрему протитанкову чоту. На її озброєнні, крім протитанкових рушниць, були магнітні міни й фаустпатрони (перший протитанковий гранатомет одноразової дії. – Країна). Нам привезли трофейну кухню, дівчата з села приносили їжу. Зранку на кожного воїна були кусень хліба, два яйця, суп, півлітра кави – часом із молоком. Таке саме – на вечерю. Обідали м’ясною зупою чи картоплею з гуляшем.

ПІСЛЯ СНІДАНКУ ЧИ ОБІДУ ЗІ СПІВОМ ІШЛИ ВИВЧАТИ ВІЙСЬКОВУ СПРАВУ. Ночами сотня рейдувала ближніми теренами. Часто доводилося іти форсованим кроком, тому на розташування з рейду приходили дуже стомлені. Сотня виставляла для охорони стійки й чуйки, висилала стежі. Офіцерських чинів не було. До командирів зверталися “друже командир”.

У СЕРПНІ 1944 РОКУ “РОМАН” ЗАЧИТАВ НАКАЗ, ЩО ПРИЄДНУЄМОСЯ ДО КУРЕНЯ “ЮРЧЕНКА” І ПІДЕМО НА ВОЛИНЬ. У документі зазначалося поводитися дисципліновано, із місцевими жителями – ввічливо й культурно. За непослух винних каратимуть розстрілом. Усі отримали пайок – ковбасу, солене сало й черствий хліб.

КУРІНЬ ФОРМУВАВСЯ В ГОРОДИЛОВИЧІВСЬКОМУ ЛІСІ НЕПОДАЛІК ЗАХІДНОГО БУГУ. До нього входили три сотні: “Романа”, “Юнака” і “Брили”. У моїй було 196 стрільців, чотири санітари, лікар, фельдшер, командир і його заступник. ­Казали, що курінь має разом десь 1200 осіб. Ще сюди входили окремі стрільці з сотень “Дуди”, “Ягоди” й “Лиса”.

КУРІНЬ ЧЕРЕЗ БУГ ПІШОВ НА ВОЛИНЬ. У лісах між селами Іваничі, Перетоки, Самоволя, Порицьк мали перший бій із москалями. 31 серпня зранку почулися постріли. Підійшли до краю лісу. Через зв’язок передали підпускати ворога якомога ближче. І ось москалі вже метрів за 70. Ураз відкрили вогонь. У них зчинився лемент. Падали вбиті. Деякі втікали.

Іван Сич (посередині у другому ряду зверху) стоїть із побратимами в рідному селі Войславичі на Львівщині, 1942 рік. Усі вони вступили до ОУН та УПАІван Сич (посередині у другому ряду зверху) стоїть із побратимами в рідному селі Войславичі на Львівщині, 1942 рік. Усі вони вступили до ОУН та УПА ОТРИМАЛИ НАКАЗ ХОВАТИСЯ В ЛІСІ. ЗА МИТЬ ТЕ МІСЦЕ, ДЕ МИ БУЛИ, ОБСТРІЛЯЛИ МІНОМЕТАМИ. Москалі лізли на нас і палили з автоматів. Вели наступ улюбленим методом напролом – “Впєрьо-од!”, “Ура-а-а!” Пообіді ініціативу бою перебрали ми. Вороги відступили. Але з повітря облили нафтою ліс і підпалили. Ще ніколи не чув, щоб так горіло живе дерево. Накинув на голову кабат (піджак. – Країна). З усіх сторін пекло вогнем. Притиснув до себе кріс і наосліп біг навмання, почало паморочитися в голові. Знепритомнів. Але упав так, що півтіла з головою лягло на траву, де не було вогню. Ковтнув чистого повітря і прийшов до себе. Виліз на галявину, де не горіло. Раптом ззаду почув крик. То горів мій друг. Я накинув на голову кабат і намацав його у вогні й виволік на траву. Удвох побігли за своїми.

ЗАЙНЯЛИ НОВЕ СТАНОВИЩЕ. ВІДБИВАЛИ НОВУ АТАКУ. Біля мене втиснулася санітарка. Я накричав на неї, що їй тут нічого робити. За мить бачу, її рука відкинулася, а голова лежить на автоматі. “Миколай, ворог санітарку вбив!” – гукнув я. У цей момент дали наказ рушати до атаки. Миколая опанувала така лють, що погнався вперед і довгими кулеметними серіями почав косити ворогів.

ВЖЕ БУЛО ТЕМНО – ЯК ВИГНАЛИ МОСКАЛІВ ІЗ ЛІСУ НА ПОЛЕ. Вони розбіглися. А ми зайняли найближче село. Більше доби нічого не їли й не пили. У селі припали до криниць. Та вода нас повалила – одразу знесилилися і лягли спочивати. Як потім довідалися, близько 200 наших загинуло в тому бою. Сотні почали сходитися. Жінки несли їсти, що могли – молоко сире, кисле, капусту, картоплю, огірки, сир, яйця.

ОТРИМАЛИ НАКАЗ РУШАТИ ДО ЧОРНОГО ЛІСУ. Набоїв було мало. Команда: вести лише прицільний бій. За 3 години з нашого боку один за одним почали замовкати кулемети й автомати. Командир зрозумів: далі вести бій нічим і дав наказ кулеметникам і автоматникам вицофуватися (виходити. – Країна) з бою. А крісовикам – стримувати москалів. Надалі всім – партизанською тактикою відірватися від ворога, зникнути в терені й малими групами відходити на захід. Мала прийти допомога, але її не було. Як виявилося потім, курінний Юрченко зрадив нас.

ВЕРТАЮЧИСЬ, 24 ЛЮДИНИ ЗІБРАЛИСЯ НА ЗАРОСЛИХ ЛОЗОЮ ЛУКАХ. Перемучені, з потрісканими на ногах мозолями, одразу заснули. Розбудив голос жінки. Привіталася, зняла з плечей тлумак, і по траві покотилися буханці хліба. Вона роздала по буханцю на чотирьох. Решту замотала у тлумак, закинула на плечі і сказала: “Піду. Може, ще надибаю нещасних наших хлопців”. Дорогою заходили у різні хати. Люди нас годували, мили. Сказали, що москалі два дні вантажівкою вивозили трупи своїх із лісу.

ЧАСТО НА ОДНОГО ПОВСТАНЦЯ ПРИПАДАЛО ДО ДЕСЯТИ ВОРОГІВ – СИТИХ, ВИСПАНИХ, ВІДПОЧИЛИХ. Наші ж не раз по три дні не їли, не спали, промокли. Але люди любили свою армію. Годували, з полотна шили нам білі халати для маскування взимку. Без народної підтримки Повстанська армія не змогла б так довго вистояти.

КРІМ НІМЦІВ І МОСКАЛІВ, БОРОЛИСЯ З “АРМІЄЮ КРАЙОВОЮ”. Щоб не попасти в лапи ворогу, останніми патронами хлопці вбивали себе. Якщо засада була у чиїйсь хаті – мусили здаватися живими. Тоді йшли на сильні муки й тортури в таборах.

ТАКІ ЗРАДНИКИ, ЯК ЮРЧЕНКО, ТРАПЛЯЛИСЯ В УПА. МОЖЕ, ВІН БУВ ВІД ПОЧАТКУ ЗАВЕРБОВАНИЙ. А може, злякався в останній момент і рятував свою шкуру. Потім говорили, що москалі дали йому звання і він допомагав НКВДистам ліквідовувати повстанців. Бо знав систему зв’язку з підпіллям, мережу дислокації. Але восени 1945 року боївка “Ягоди” відслідкувала маршрут НКВДистів, де був Юрченко, на дорозі між Варяжем і Ощівим і вщент його розгромила. Живим узяти зрадника не вдалося. Він утікав, тому застрелили.

Я ДОБРАВСЯ ДОДОМУ. ХОДИВ У ПОЛЕ НОЧУВАТИ, УДЕНЬ ПРАЦЮВАВ ПО ГОСПОДАРСТВУ. Бо батьки були хворі, а жінка – з маленьким сином. Лише раз лишився вдома – і по мене прийшли поляки. 18 січня 1945 року над ранок почув у дворі гамір. Одягнувся, і тільки відкрив двері – на мене націлилися три дула. Вивели в центр села. Заарештованих там уже було 20. Усі віком від 16 до 22 років.

ПОВЕЗЛИ ДО МІСТА ГРУБИШЕВА. РОЗПОДІЛИЛИ ПО КАМЕРАХ. Долівку залили водою і жодного стільця. Коли сторожа повечеряла, вигнала нас на коридор і почала муштру: сісти, встати, повзти. Лупили ніжками від крісел. Називали собаками, свиньми, бульбаками, бандерівцями. Потім мене повели у великий зал. Там сиділи зо 20 військових. Кожен тримав палку або ніжку від стола. Кинулися на мене. Я старався прикривати руками голову. Та одразу ж був удар у лікоть, рука обвисла, а потім стукнули по голові. Зомлів. Мене заволокли до камери з побитими. Хтось мав кусок хліба, то поділився. Я смоктав його як цукерок, бо ковтнути не міг. На вечерю дали солоної зупи, і нас цілу ніч мучила спрага.

НА ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ ПОВЕЛИ МІСТОМ ДО УБ – УРЯДУ ­БЕЗПЕКИ (аналог радянського КГБ в той час, лише в Польщі. – ­Країна). Скрізь стояли поляки і кричали: “Помордувати їх! То є бидло! Вирізати цю худобу”. Плювали, кидали каміння, підбігали й били. Думаю, що це організував УБ. Нас привели на подвір’я, вистроїли вздовж коридору і сказали стояти на одній нозі.

УВЕЧЕРІ МЕНЕ ПОВЕЛИ НА ДОПИТ. Один поляк сидів, другий походжував із палицею по кімнаті. Перший почав питати, як звати, до якої банди належав. Я сказав, що до ніякої банди не належав, а був в Українській повстанській армії. Наче ошпарений, слідчий зірвався з місця, вдарив револьвером у лице, по мені потекла кров. Копали далі, скільки влізло, виволокли на коридор. Наші ще стояли на одній нозі. Хто не міг – падав. Коли всі попадали, конвой з диким реготом покинув нас.

ПІД РАНОК ЗНОВУ ПОЧАЛИ ВИКЛИКАТИ НА ДОПИТИ. МЕНЕ СИЛЬНО БИЛИ ПО НИРКАХ І КОПАЛИ В ЖИВІТ. Питали, скільки поляків замордував. Відповів, що УПА мирних жителів не рухає, а воює з військом. Знов побої. Тоді з бічних дверей випустили мого односельця Івана Литвина. Він почав наговорювати на мене різні нісенітниці – де, що, о котрій годині я робив. Кажу: “Іване, та ти ж у житті годинника не бачив! Звідки ти знаєш?” Литвин ніколи не був у жодній організації. Потім дізнався, що йому дали 10 літ ув’язнення.

МЕНЕ ЗАВОЛОКЛИ ДО ПУСТОЇ КАМЕРИ Й УТРЬОХ ДОБИВАЛИ ТАМ. Коли прийшов до тями, не знаю. Лежав у камері на підлозі в темноті. Згадував, як поляки забили моїх односельців на волі. Відрізали вуха, вибирали очі, в тілі кожної жертви було понад 40 колотих ран. Це зробили побожні католики. І за що? За те, що українці, як і вони, хочуть мати свою державу?

ПРИЙШЛО В КАМЕРУ ДВОЄ. “СОБАКО, ВСТАВАЙ!” ТА Я НЕ МІГ. Підвели до стіни. Один приставив револьвер до потилиці: “Хочеш, щоб стріляли в тебе спереду чи ззаду?” Мені було все одно, лиш би швидше вмерти. Пролунав постріл. Серце так затіпалося, що вискакувало з грудей. Але продовжував стояти. “Тверда бандерівська собача голова”, – сказав один. Жартували так: один приставляв револьвер, а другий поряд стріляв у стіну.

ЩЕ РАЗ МЕНЕ ПРИВЕЛИ ДО СЛІДЧОГО Й СУНУЛИ ЗВИНУВАЧЕННЯ НА ПІДПИС. Я не підписував. Один викрутив мені ліву руку, інший узяв праву і нею зробив підпис. Так закінчилося моє слідство.

 Іван Сич одягнув упівський стрій та ордени. Власної форми не зберіг. На свята позичає її в районній організації воїнів УПА. Місто Сокаль на Львівщині, 2011 рікІван Сич одягнув упівський стрій та ордени. Власної форми не зберіг. На свята позичає її в районній організації воїнів УПА. Місто Сокаль на Львівщині, 2011 рік КИНУЛИ В КАМЕРУ, ДЕ СИДІЛИ ПОЛЯКИ ЗА КРИМІНАЛ. Вони кинулися на мене, сильно били. ІЗ ГРУБИШЕВА ВІДПРАВИЛИ НА ЕТАП У ХОЛМ. Там у камері виявився добрий поляк. Побачив, що я навіть не можу встати в туалет і почав стукати у двері, щоб мене забрали до лікаря. Лікар як почув, що я українець, почав кричати, щоб здихав. Але той перший насильно посадив мене у крісло та зміряв температуру. Мене відправили в палату на ліжко. Але на цьому лікування закінчилося. Температура росла, горлом пішла кров. Лікар наказав винести мене до трупарні. Пролежав там у холоді, як сказали, три доби. ТЕМПЕРАТУРА ТІЛА СЯГАЛА 41 ГРАДУСА. МАРИЛОСЯ, ЩО ВДОМА, СЕРЕД РОДИНИ. До мене приходив 14-річний хлопець з України, що сидів тут уже півроку і мав обов’язки допомагати при лікарні. Носив у трупарню зупу і годував. Коли побачили, що я не вмер, лікар звелів поставити мені 40 банок і помити.

У ПАЛАТІ ПРОБУВ ДВА ДНІ І ЗНОВУ ВІДПРАВИЛИ В КАМЕРУ. Там сиділи переважно кримінальні злочинці. Ходити я не міг, тому до туалету ліз рачки. Вони реготали й кидали в мене черевиками. Якось у камеру прийшов чоловік голити нас. Поляки сказали, щоб він мені лишив вуса. То було для того, щоб їх потім вищипувати. У 1944–1949 роках українців у польських в’язницях не вважали за людей. Можна було вбити й не було за це кари.

ЧУВ РОЗМОВИ СПІВКАМЕРНИКІВ, ЯКІ БУЛИ У “АРМІЇ КРАЙОВІЙ”. Розповідали про напад на 40-річного заможного господаря. Він мав 37-річну дружину і доньок – 19 і 17 років. Били чоловіка, доки жінка не впросила його віддати гроші. Забрали 270 тисяч злотих, матерію, 12 літрів горілки. Господареві наказали гавкати, кинули в льох. Жінок поґвалтували і змусили стояти обличчям до стіни. У стайні зарізали телицю і свиню, кинули на віз господаря і його ж кіньми поїхали на свою базу.

ІЗ ЧАСОМ ПОЧАВ КРІПНУТИ, ХОЧ У ДЕНЬ ЇВ ЛИШЕ 200 ГРАМІВ ХЛІБА. Зупу в мене відбирали. Почали виводити надвір, щоб я не смердів. Це йшло мені на користь.

ЯКОСЬ ЗРАНКУ ПОЧУВ РОЗМОВУ ПОЛЯКІВ, ЩО РОЗСТРІЛЯЛИ 19-РІЧНОГО УКРАЇНЦЯ. Дивувалися, що коли на розстріл вели поляків, вони кричали, плакали, а українець ішов спокійно. Перед смертю гукнув на весь двір “Слава Україні!” Тоді пролунала автоматна черга.

РАЗ ОХОРОНЕЦЬ ПРИЙШОВ У КАМЕРУ З МОЛОТКОМ ПЕРЕВІРЯТИ ҐРАТИ. Обстукав їх, а потім сказав полякам розіп’яти мене при стіні й сильно стукнув молотком у груди. Я впав. Він викрутив мені руки: “Ще не здох, собако українська?”

У ТРАВНІ 1946-ГО ЗАВЕЗЛИ В СУД. Але коли судді глянули на мій стан, то відправили до лікарні. Там уже ніхто не знущався. Лікарі й начальник були з України. Він почав приносити мені хліб, рибу і сказав: хто мене чіпатиме – того згноїть у карцері.

У ЖОВТНІ ВІДВЕЗЛИ ДО ЯКОГОСЬ БУДИНКУ Й ЗАЧИТАЛИ ВИРОК: 15 років тюремного ув’язнення. Бандити, які на очах чоловіків ґвалтували жінок, вбивали, мордували своїх же поляків, отримували по 12 років. А за що ж мені 15? Виходить, тільки за те, що українець.

ДАЛІ НАС ВАГОНАМИ ВІДВЕЗЛИ В МІСТО ЩЕЦИН І НОВОГАРДСЬКУ В’ЯЗНИЦЮ. Кинули на підлогу. “Ти єсть українець і можеш спати як собака”, – сказали. Я перестудив міхура, не міг ходити. До туалету повзав. Матрац дали через два тижні. Сторожа щоночі напивалася і влаштовувала оргії. По черзі заходили в кожну камеру й лупцювали в насолоду. Сидиш і чекаєш, коли вже наближаються до твоєї камери. Так тривало два місяці.

ЗГАДУВАВ, ЯК НАС ІЗ ЧИСЛЕННОЮ ПЕРЕВАГОЮ ОТОЧИВ ВОРОГ. Ще не обстріляні хлопці запанікували. Прибіг сотник: “Дорогі мої сини! Ви ж орли рідної неньки України! Не лякайтеся ворога! Він вас більше боїться, ніж ви його! Тисніть твердо в руках кріси й автомати й цільно бийте ворога”. Цей спогад кріпив мене.

НА ПОЧАТКУ 1955 РОКУ ВИВЕЗЛИ ДО МІСТА ЩЕЦИН І ТАМ 18 ЛЮТОГО ПІД АМНІСТІЮ ЗВІЛЬНИЛИ. Лише у 1950-х у тамтешніх в’язницях українців почали трактувати на рівні з поляками.

(Переглядів: 248 )

Читати більше

Як воюється керівнику капеланської служби Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор» Розмова з керівником капеланської служби Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор» отцем Миколою МЕДИНСЬКИМ-ЗАЛІЗНЯКОМ про особливості служін...
Алеппо: «Коли мене катували, я пізнав, яке ж цінне спасіння, дароване нам Христом, і яка втіха плине з нього». Алеппо: «Складаємо іспит із нашої віри, досі були тільки слова…»Розповідає с.Бригіда Манюрка, францисканка місіонерка Марії, яка працює в Алеппо.— Що ...
Ми – прихильники державної єдності. Інтерв’ю з Керуючим справами УПЦ Керуючий справами Української Православної Церкви митрополит Антоній дав інтерв’ю журналу "Кореспондент". Хвиля силових зіткнень за храми між парафіян...

Про автора

Залишіть коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов'язкові поля позначені *