Як Філарет (Денисенко) навчався у греко-католиків храми захоплювати

Як Філарет (Денисенко) навчався у греко-католиків храми захоплювати

 |   | 
Як Філарет (Денисенко) навчався у греко-католиків храми захоплювати

Досі у церковних колах не вщухають пристрасті з приводу недавньої зустрічі на Кубі Папи Франциска та Патріарха Кирила. Але особливо сильно журяться з цього приводу українські греко-католики. І в першу чергу, їхнє обурення викликали формулювання спільної заяви Предстоятелів двох церков, що стосуються ставлення до унії між православними та католиками. Зокрема, у пункті 25-му даної заяви йшлося про те, що:

«… Метод «уніатизму» минулих століть, що передбачає приведення однієї громади в єдність з іншою шляхом її відриву від своєї Церкви, не є шляхом до відновлення єдності …» (1).

Ці слова настільки вразили душу Глави УГКЦ Святослава (Шевчука), що в своєму інтерв’ю, з приводу підсумків зустрічі Римського Понтифіка та Глави РПЦ, він кілька разів наполегливо підкреслив «миролюбний характер» уніатської церкви:

«… Обнадійливо звучать слова про те, що «православні та греко-католики повинні примиритися та знайти взаємоповажні форми співіснування. Ми давно про це говорили, не один раз із цим твердженням зверталися до братів православних…» (2).

Більше того, Глава УГКЦ спробував навіть викрити своїх опонентів у наклепі та необґрунтованих звинуваченнях: «Колись нас звинувачували в «експансії на канонічній території Московського Патріархату» (3), – журився Святослав (Шевчук) перед журналістами.

Важко сказати, яку мету він ставив перед собою, даючи це, настільки емоційне, і настільки ж беззмістовне інтерв’ю? Нам же залишається тільки нагадати уніатам та українським розкольникам із самопроголошеного «Київського Патріархату» деякі факти нашої недавньої історії. Історії, яку, судячи з усього, і уніати, і розкольники намагаються якомога швидше забути. Ми ж хочемо згадати про наше недавнє минуле тому, що насправді для досягнення істинного миру недостатньо лише словесних запевнень у миролюбності: дерево судять за плодами, а людину – за справами. І судячи з тих справ, що вершать греко-католики та представники «Київського Патріархату», їхні слова про миролюбність поки звучать для нас не більше ніж, як лицемірство.

Як все починалося?

25 серпня 1989 року відбувся перший візит делегації Московського Патріархату у Ватикан, в ході якого члени православної делегації вручили Папі Римському лист від Патріарха Пимена, де той виражав свою глибоку стурбованість ситуацією, що склалася на Заході України.

Як видно з подальших подій, Патріарх Пимен не помилився в своїх побоюваннях. Уже у жовтні 1989 року українські греко-католики, підтримувані радикально-націоналістичними угруповуваннями, починають методично захоплювати храми Української Православної Церкви.

Так, наприклад, в Івано-Франківську, де 20 грудня 1989 року група католиків східного обряду разом із представниками комітету із захисту Української Католицької Церкви та українського народного руху за перебудову увірвалася у Свято-Воскресенський кафедральний собор під час здійснення богослужіння архієпископом Івано-Франківським та Коломийським Макарієм і силою вигнала православних вірян, намагаючись захопити храм. Архієпископ Макарій відмовився покинути храм і в знак протесту оголосив голодування.

12 грудня 1989 року в результаті захоплення храму в Золочівському р-ні Львівської області помер православний священик Василь Бучіва. З тієї ж причини священик Преображенської церкви м. Львова Йосип Стегній у важкому стані потрапив до лікарні.

Від православних з різних місць почали надходити тривожні сигнали про те, що погрожуючи розправою, їх змушують до переходу в унію, примушуючи підтвердити це своїми підписами.

Ось, що писав з приводу захоплення Преображенської Церкви у Львові у своєму відкритому листі до Римського Понтифіка архієпископ Львівський та Дрогобицький Іриней: «… вважаємо за необхідне довести до вашого відома, що 29 жовтня 1989 року, о 8 годині ранку, представники Української Греко-католицької церкви , застосувавши насильство, захопили Преображенську церкву у м. Львові… Греко-католики, озброєні металевими предметами, встановили цілодобове чергування у захопленому храмі. У настоятеля церкви зажадали здачі ключів від його церкви, погрожуючи застосуванням фізичної сили. Деякі замки у дверях вже варварськи зламані і замінені іншими. Греко-католики знущалися над православними віруючими насильно виганяючи їх із храму … У цій надзвичайно складній ситуації ми звертаємося до Вас: зупиніть підбурювання Української Католицької церкви за кордоном, прийміть екстрені заходи і стримайте насильство. Греко-католики повинні негайно звільнити наш храм… Ми сподіваємося, що до голосу Вашої Святості прислухаються Ваші духовні діти, які заблукали, знехтувавши не лише церковні, а й цивільні закони…» (4).

Здавалося б, візит Патріарха Пимена та лист владики Іринея подіяли.

Так, 2 листопада у Москві представники Римо-Католицької та Руської Православної Церков обмінялися думками про ситуацію, що склалася і виступили зі спільною заявою, в якій говорилося наступне: «Дух християнської любові вимагає від усіх відмовитися від актів насильства, які не тільки не вирішують жодних проблем, але перешкоджають просуванню по шляху до їхнього справжнього вирішення» (5).

Потім, 12-17 січня 1990 року у Москві відбулися переговори представників Ватикану та Московської Патріархії, під час яких обговорювалося становище православних та католиків східного обряду, а також перспективи нормалізації ситуації. Підсумком зустрічі у Москві стало прийняття резолюції «Про нормалізацію відносин між православними та католиками східного обряду в Західній Україні». Ця резолюція була схвалена Папою Іоанном-Павлом Другим та Архієрейським собором Московського Патріархату. На її основі була створена чотиристороння комісія, до якої увійшли представники Святого Престолу, Московського Патріархату, Української Православної та Української Католицької Церков.

З 8 по 13 березня ця комісія працювала у Львові та інших населених пунктах Західної України. В результаті чого було прийнято спільні рішення щодо розподілу храмів у деяких населених пунктах, у тому числі всі сторони підписали відповідні протоколи про розподіл храмів. Після цього, 6-11 червня 1990 року, у Фрайзінгу під Мюнхеном (ФРН) відбулося чергове засідання змішаної комісії з православно-католицького богословського діалогу. Комісія обговорювала питання унії та прозелітизму у зв’язку з їхньою активізацією на Західній Україні та на території інших Православних Церков. Представники Православних та Римо-Католицьких Церков засудили унію як спосіб досягнення християнської єдності та методи його дії. Зокрема, у заяві прийнятій обома сторонами, говорилося: «… Термін «унія» означає у даному випадку прагнення досягти єдності Церкви шляхом розколу православних громад, без урахування того, що екклесіологічно Православна Церква є Сестрою-Церквою, що є благодатною та спасительною. Тому, відповідно до тексту Віденської Підкомісії, ми заперечуємо унію як спосіб досягнення єдності, бо вона суперечить загальному переданню наших Церков»(6).

Однак, через деякий час, представники Католицької Церкви східного обряду вийшли зі складу комісії, чим, фактично, зірвали процес нормалізації стосунків між православними та католиками на Західній Україні.

Відразу після цього ситуація на Західній Україні почала різко загострюватися: почастішали захоплення православних храмів, насильство та беззаконня щодо православних. Почастішали випадки підпалів православних храмів та розбійних нападів на православних священнослужителів. Більш того, в своїй заяві від 17 березня 1990 року уніатські єпископи оголосили, що «Українська Греко-Католицька Церква – єдина на Україні», а митрополит Володимир (Стернюк) почав навіть іменувати себе не тільки титулом «митрополит Львівський», а й «Київський та Галицький».

І все ж, православна сторона продовжувала шукати шляхи мирного врегулювання цього конфлікту, і тому, з 10 по 14 вересня 1990 року, за ініціативою православної сторони, у Москві, у Свято-Даниловому монастирі, відбулася чергова зустріч чотиристоронньої комісії. На цій зустрічі представники РПЦ та УПЦ звернулися до представників Ватикану та уніатської церкви з проханням виділити єпископам Львова та Івано-Франківська хоча би по одному храму, з числа захоплених греко-католиками, для здійснення богослужінь. А також вони попросили дозволити православному єпископу Львова тимчасово користуватися своєю старою резиденцією, до того моменту, як буде побудована нова (7).

На жаль, жорстка позиція уніатів, їх відмова від будь-яких компромісів, позбавила сенсу будь-які домовленості і, фактично, зірвала роботу комісії.

У результаті, на Західній Україні були, фактично, розгромлені три православні єпархії. Так, наприклад, у Львові з 19-ти діючих на той момент православних храмів (це кінець 1990 року) були захоплені практично всі храми. В Івано-Франківську були захоплені всі 5 діючих православних храмів. Схожа ситуація мала місце і в інших західних областях України.

А при чому тут Філарет?

Але найцікавіше полягає у тому, що в ті далекі роки одним із найзатятіших противників захоплень православних храмів був нинішній розкольницький «Патріарх», а тоді Митрополит Київський та Галицький Філарет (Денисенко). І потрібно віддати йому належне, він не соромився у виразах, коли давав характеристику уніатам та їхнім протизаконним діям. Так, наприклад, в одній зі своїх промов він підкреслив величезне значення Львівського Собору 1946 року: «… як видатної історичної події, бо на ньому було покладено край підлій та насильницькій Брестській унії» (8).

За кілька років по тому, він ще більш категорично відгукнувся про унію: «Протягом усієї її (унії) історії віруючий народ бачив у цьому протиприродному союзі джерело національного, соціального та релігійного гніту. Повністю скомпрометували себе ієрархи Греко-Католицької Церкви в очах простих віруючих та духовенства у роки Другої світової війни своєю співпрацею з окупаційним фашистським режимом та бандерівськими націоналістичними бандами… Про що ж тоді йдеться, що вимагає невелика група уніатських священиків та віруючих, що не визнали рішень Львівського собору? Підігріті уніатськими та націоналістичними центрами з-за кордону, вони мають намір не просто «надати легальний статус» їхній організації, а відторгнути від Руської Православної Церкви тисячі парафій, мільйони віруючих… З нашої точки зору, в цих діях спостерігається не боротьба за релігійну свободу, а релігійна агресія. Націоналістично налаштовані елементи прагнуть за допомогою унії відторгнути українців від їхніх єдинокровних братів росіян …»(9).

Більше того, трохи пізніше, в одному зі своїх інтерв’ю Філарет (Денисенко) прямо звинуватив греко-католиків у релігійному екстремізмі (10).

Поганий приклад заразливий

Однак, сам М. А. Денисенко недовго залишався завзятим поборником та захисником Православ’я. У його випадку спрацювало народне прислів’я, яке говорить про те, що поганий приклад заразливий. І тепер сам Михайло Антонович, що називається, «як під копірку» використовує методи уніатів при захопленні православних храмів, тим самим повернувши на Україну погроми на релігійному ґрунті. Наведемо тут лише деякі приклади релігійного екстремізму українських розкольників:

– У кінці грудня 2014 року у храм Успіння Пресвятої Богородиці в с. Птича увірвалися бійці Правого сектора та прихильники УПЦ КП. Влада, за згодою законних господарів, закрила та опечатала храм, щоб не посилювати конфлікт… Тим часом, Київський Патріархат не залишає своїх спроб захопити храм УПЦ у Птичій (11).

–  «Захоплювачі» культових споруд УПЦ, маючи на руках папери з результатами згаданих «горе-референдумів», приходили на церковні подвір’я, влаштовували бійки, пиляли замки та поводилися так, начебто храми Української Православної Церкви їм справді на якійсь підставі належать. Подібна ситуація, наприклад, сталася у селі Угринів ще у вересні 2014-го, коли з ініціативи місцевого бізнесмена Андрія Турака був відібраний Свято-Хрестовоздвиженський храм Волинської єпархії УПЦ. Тоді сільська рада стала на бік бізнесмена, намагаючись навіть виселити настоятеля парафії протоієрея Ростислава Сапожника з церковної хати, де він понад півтора десятиліття прожив зі своєю сім’єю. Тоді рейдерів не зупиняло навіть те, що у священнослужителя є двоє неповнолітніх дітей (12).

– У селі Катеринівка Тернопільської області працівники міліції втрутилися у церковний конфлікт та взяли участь у захопленні храму, що належить Українській Православній Церкві… Від рук загарбників постраждали понад 20 людей. Кілька потрапили у лікарню у важкому стані. В одного постраждалого діагностовано перелом руки… Захоплення почалося у другій половині дня, коли обидві громади – УПЦ та УПЦ КП – вже відслужили у дворі спірного храму, і парафіяни почали розходитися по домівках. Невідомі у балаклавах та камуфляжі, з нашивками Правого сектора, у супроводі священиків УПЦ КП увірвалися у церкву і почали там своє богослужіння (13).

І таких прикладів ми можемо навести тут кілька десятків.

Висновок:

Як кажуть, – висновки робіть самі! Нехай читачі цього матеріалу самі дадуть відповідь на питання про те, чи можемо ми після всього, що сталося у міжцерковних стосунках між православними та греко-католиками, а також після недавніх насильницьких дій по відношенню до канонічної Української Православної Церкви з боку розкольників із самопроголошеного «Київського Патріархату», вірити на слово нашим уніатським друзям та їх «старанним» учням із УПЦ КП? Вибачте, але ми не такі наївні, як вони хотіли би нас бачити. І тому ми, все ж, краще судитимемо про них за ділами. А поки, на жаль, усі їхні розмови про миролюбність добре пояснюються однією фразою з 77-го псалма пророка Давида: «… вони шукали Його (Бога) і зверталися, і з раннього ранку вдавалися до Бога, і згадували, що Бог – їхній притулок, і лестили Йому устами своїми і язиком своїм брехали перед Ним; серце ж їхнє було неправе перед Ним, і не були вони вірні заповіту Його».

Посилання:

1. Спільна заява Папи Римського Франциска та Святішого Патріарха Кирила.

2. Зустріч, яка НЕ ​​відбулася?

3. Зустріч, яка НЕ ​​відбулася?

4. ЖМП, № 3, 1990 г. Архієпископ Львівський та Дрогобицький Іриній. Відкритий лист Святішому Отцеві Іванові Павлові Другому.

5. ЖМП, № 3, 1990 г. Заява для преси, прийняте представниками Римо-Католицької та Російської Православної Церков, які брали участь в обміні думками, 2 листопада 1989 року.

6. Православний вісник. №4, 1991 р

7. Православний вісник. №1, 1990 г.

8. Православний вісник. №1, 1981 г.

9. Лист митр. Київського та Галицького Філарета головному редактору газети «Московские Новости». Московские Новости. № 31, від 30.07.1989.

10. Православний вісник. № 7, 1991 р Українська Православна Церква та Українська Греко-Католицька Церква, вчора, сьогодні, завтра: інтерв’ю з Блаженнішим Митрополитом Київським та всієї України Філаретом.

11. Олександр Єрмоленко. Релігійна війна у Птичій. Хроніка конфлікту та його наслідки.

12. Олена Букія. УПЦ КП та «спірні» парафії: сила права чи право сили.

13. У Тернопільській області співробітники міліції взяли участь у захопленні православного храму та побитті парафіян

 
(Переглядів: 76 )

Читати більше

Скандал навколо УПЦ КП спеціально замовчують А чи звернули Ви увагу, як тихо й непомітно зникла з українського інформаційного простору новина про те, що «Київський патріархат» продавав гуманітарн...
У полоні матеріального https://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=gxi1Tjweya8
Все, що потрібно знати про стосунки УАПЦ та УПЦ КП Позаминулорічний фарс з так званим об’єднанням УАПЦ та УПЦ КП було завідома приречено на провал, оскільки ситуація, як завжди, закручувалась не навкол...

Про автора

Залишіть коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов'язкові поля позначені *