МУКАЧІВСЬКИЙ ЄПИСКОП АНДРЕЙ (БАЧИНСЬКИЙ) І ВІДНОВЛЕННЯ ГАЛИЦЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ: ДЕМІФОЛОГІЗАЦІЯ ОДНІЄЇ ПАТРІОТИЧНОЇ ЛЕГЕНДИ

МУКАЧІВСЬКИЙ ЄПИСКОП АНДРЕЙ (БАЧИНСЬКИЙ) І ВІДНОВЛЕННЯ ГАЛИЦЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ: ДЕМІФОЛОГІЗАЦІЯ ОДНІЄЇ ПАТРІОТИЧНОЇ ЛЕГЕНДИ

 |   | 

б«Зіниця восточная, оутіха росиская, слава диецезїи Мукачівской отец нашъ любимый их еґцеленція Андрей Бачинскый дня з [7] ноембрїя а [1809] рано преді зорами четвертой години на [к]лятую зимницу вічні оуспе. Вічная ему памнять», – повідомляє у своєму циркулярі (обіжнику) мараморошський протоієрей Верховинського благочинного округу (деканату), парох с. Гукливого (Zugó), автор однойменного літопису, інтелектуал о. Михайло Ґріґашій (1758–1792–1823). о. Ґріґашій, як і сотні, а можливо й тисячі освічених нащадків австрійських Габсбургів, «стали на ноги» в епоху людини, яка народилася в належному місці і в потрібний час – «золоту добу» єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Андрея Бачинського (1732–1773–1809).

Незважаючи на те, що в традиційній русинській історіографії, починаючи від Іоанна Пастелія, Йоаникія Базиловича, Михайла Лучкая та Іоана Дулішковича і, закінчуючи Юрієм Жатковичем, Василем Ґаджеґою, Алєксєєм Петровим та Анталом Годинкою історію релігійного життя греко-католиків Мукачівської єпархії доводили головним чином до часів Андрея Бачинського, марксистські історики (Ірина Мельникова, Іван Коломієць, Йожеф Перені, Іван Жегуц, Марія Майєр, Людовіт Гараксим) зосереджували свою увагу в основному на періодові від «весни народів» до розпаду Австро-Угорщини, епоха Андрея Бачинського все ж має своїх, так би мовити, «персональних» істориків.

Серед них, попри коротку публікацію про особу знаменитого єпископа на сторінках ужгородського часопису «Свьтъ» (1868), вагомий слід у новітній історіографії залишили насамперед церковний історик, о. Олександр Баран, угорський русиніст Іштван Удварі, закарпатський краєзнавець Дмитро Данилюк та словацький історик Людовіт Гараксім.

Разом з тим тема «Андрей Бачинський і Галичина» ще не стояла предметом окремих досліджень як з боку церковних, так і світських істориків. Винятком можуть бути хіба що певні аспекти пов’язані з т.зв. «кандидатством» Андрея Бачинського на очільника Галицької митрополії, що введені до історичної уніяністики тим-таки Олександром Бараном. Наші скромні пошуки якраз і будуть присвячені висвітленню відносин між Мукачівською єпархією і Галицькою церковною провінцією до 1771 р. та зносин видатного мукачівського єпископа Андрея Бачинського із сучасним йому збірним образом «Галичиною» після 1771 р. в контексті його «претенденства» на відновлену Галицьку митрополію.

Іншими словами, спробуємо відповісти на питання, чи «закарпатський» владика дійсно міг бути реальним претендентом на галицького митрополита, що переконливо намагається нам нав’язати церковна історіографія (Олександр Баран та Атанасій Пекар ЧСВВ), і наївно вірять у цей міф багато хто із сучасних дослідників, особливо по цей бік Карпат, серед яких і ужгородські університетські професори (Дмитро Данилюк). В той же час у працях «не закарпатського» походження істориків, недавній аналіз яким вдало здійснено львівськими дослідниками Феодосієм Стеблієм та Іваном Паславським, ані пари з вуст про «кандидатство» єпископа Андрея (Бачинського) на посаду митрополита відновленої 1806–1808 рр. Галицької митрополії.

Навпаки, якщо і стояло якоюсь мірою питання про Мукачівську єпархію, то хіба що в площині її повної інкорпорації до новостворюваної Галицької митрополії. Яскравим тому підтвердженням є опублікований нещодавно (2011 р.) збірник документів із вступною статтею та коментарями професора Українського Католицького Університету (Львів) Вадима Ададурова про фундацію Галицької митрополії у світлі дипломатичного листування Відня та Святого Престолу 1807–1808 рр.

Андрей Бачинський та його спільнота до єпископських свячень

Як відомо, Андрей Бачинський народився 14 листопада 1732 р. в селі Бенятині комітату Унг. Вперше поселення Бенятино (Benetyna, Benetine, Benyátina, Benethnie) згадується у письмових джерелах від 1337 р. (наступна писемна згадка відноситься аж до 1397 р.). Тривалий час воно було розташоване на австро-польському кордоні колишнього Угорського королівства і Руського воєводства Речі Посполитої (більш відомого під середньовічною назвою «Галичина») на певній віддалі від сіл Підгород, Хонковці, Новоселиця, Мирча і Заусина. Поселення Бенятино належало до панства Тибава округу крайника Стецика Ужгородської домінії.

У 27 селах, згідно з урбаром домінії від 1631 р. (чомусь без згадки про Бенятино), існувало 15 дерев’яних церков, в яких за душами покійників та здоров’я живих молилися 16 священиків (названих у джерелах «батьками» або «попами»). У сусідніх із Бенятином селах Заусина і Мирчі (або Мирце) згадуються відповідно батьки Мигаль та Мигаль Попович. Якщо мова йде про одного й того самого священика, тоді разом із випадком попа на ім’я Гриць, що також двічі згадується у селах Розтоцька Пастіль і Мозилів Пастіль, священиків у 27 селах буде лише 14. Варто також зазначити, що на цей час церкви ще не згадуються у більших за Бенятино поселеннях, як наприклад, Малий і Великий Березний, Люта, Тиха, Ставне, Малій Стужиці, Розтоцькій Поляні та довколишніх Заусині і Мирці. У всіх цих селах мешканцями були переважно русини. Із цілої крайни Стецика мадяри і товти (словаки) згадуються лише в одному селі Стрипі, де вони мали свого «батька».

Село було настільки слабо заселеним (у 1720 р. у ньому мешкало всього 19 селянських і дві желярські родини), що правдоподібно лише у першій половині XVIII ст. в ньому збудували дерев’яну церкву, в якій відправляли Літургію та проводили інші церковно-обрядові практики. Більш повні дані про парохію Бенятин (Benyatin) маємо від часу канонічної візитації Мукачівської єпархії Апостольським вікарієм, єпископом Михайлом Мануїлом (Ольшевським) у 1751–1752 рр. Тоді село належало трьом панам Томшичу, Семерію і Прибіку. Господарів у ньому налічувалося 20, а готових до сповіді було всього 166 осіб.

Від 1717 до 1752 р. парохом у селі служив батько нашого героя публікації Теодор Бачини Бачинський. Сюди він переселився із польської Галичини, де його на священика висвятив Єронім Устрицький, єпископ Перемиський, Самбірський і Сяноцький. В Мукачівській єпархії його прийняв і призначив на парафію Бенятина архімандрит Іоанн Годермарський. Як відомо, парох жив у власному будинку, а не на фарі. Дерев’яну церкву св. Миколая у селі висвятив архипресвітер Трипакович(?). Антимінс у церкві був єпископа Юрія Геннадія (Бізанція). Функції дяка виконував син священика, щоправда не вказано котрий. З огляду на незначну чисельність мешканців Бенятина від 1787 і до 1949 р. село вважалося філією парафії Тибава.

У 1792 р. у Бенятині проживало всього 246 осіб, яких разом із філіями Іноц(?) та Руська Бистра, що разом належали до однієї парафії Підгород (угор. Várallya), духовно окормляв парох Іоанн Панкович. Село Бенятин у «Каталогові парафій Мукачівської єпархії за 1792 р.» згадується як руське. У 1806 р., згідно з офіційним переписом, в Бенятині проживало лише 199 греко-католиків, яких обслуговував священик Іоанн Добрянський. Станом на 1843 р. у селі Бенятин мешкало 362 особи.

Шляхетна родина Бачинських, як і багатьох інших священиків Мукачівської єпархії, що до XVIII ст. частенько прибували із-за Карпат, походить із галицького села Бачина, що розташоване під Старим Самбором. До XVI ст. село славилося тим, що в ньому «були ловці короля, що бобри ловили». Королівське село Бачини, яке відійшло до шляхти «за Беати Одровонж» (удови місцевого старости), разом з іншими приватновласницькими селами Самбірської волості у 1568 р. було відокремлено від земель королівського Ваневацького ключа. У спільному володінні усіх цих сіл (крім Бачина, Гуменець, Торгановичі, Созань і єпископського села Страшевичі) знаходились рештки старовинної діброви і болота, де бачинські і ваневицькі ловчі (мисливці) несли королівську службу. У них жили слуги і васали (servos et vasallos) Самбірського замку.

Як і коли родина Бачинських отримала шляхетське достоїнство, як також за яких обставин перебралася за Карпати і чому, наразі не відомо. Про галицьке походження своєї родини «зрілий» Андрей згадає лише в якості єпископа, коли доведе своє «шляхетське» походження, отримає від світських властей підтвердження і поширення його «імунітету» на своїх родичів в Угорщині.

Після отримання початкових знань у батьківській хаті кмітливий юнак навчався в Ужгородській гімназії, яка до 1773 р. належала ордену єзуїтів. Після її закінчення у двадцятирічному віці (1752), 3 квітня 1753 р. Андрей Бачинський записується на богословський факультет університету в Трнаві. Фінансова скрута змушує його підзаробляти в якості домашнього вчителя дітей графа Майлата. Та вже влітку 1756 р., ще до закінчення богословських студій, єпископ Михайло Мануїл (Ольшавський) висвячує клірика Андрея на священика і тимчасово залишає в Мукачеві. Правда одразу після закінчення теологічних студій (1758) о. Андрей призначається до міста Гойдудороґ (комітат Саболч) в якості співробітника місцевого архідиякона о. Юрія Сабадоша. Ці функції він виконував упродовж наступних трьох років, а коли о. Сабадоша було відкликано до Мукачева і призначено генеральним вікарієм єпархії, майже тридцятирічний о. Бачинський стає парохом Гойдудороґа, а невдовзі і архідияконом комітату Саболч.

З етнічного погляду Гойдудороґ (статус міста він отримав 1616 р.) нагадував Ноїв ковчег, де проживали різні народи (русини, мадяри, волохи, цигани, раци/серби, сейкеї), втім, які мали однакову еклезіяльну ідентичність – greaci ritus uniti. Правда під впливом російської колонії, що розмістилася поблизу Токаю, деякі вірники, як повідомляв ще 1761 р. латинський єпископ Еґеру Ференц Баркоці, у публічних відправах моляться за «російську імператрицю». «Місіонерство» якогось московського «схизматичного» священика, що належав до російської колонії, принесло свої плоди: 21 липня 1765 р. частина вірників Гайдудороґу відреклася унії і вислала делегатів до Карловицького православного митрополита, щоб той призначив їм свого священика. Після проведення 1-2 вересня 1765 р. слідства земплинським наджупаном І. Дерієм і о. Андреєм Бачинським в Ніредьгазі і в самім Гайдудорозі, 16 вересня імператриця Марія Терезія заборонила Карловицькому митрополитові висилати православного священика, а в листі до Катерини ІІ просила відкликати свого генерала і його оточення з Токаю.

До цього часу вихований і сформований у вишуканому латиномовному угорському середовищі, який задовго до знаменитих Духновичевих гімназійних слів так само міг проголосити «Extra Hungariam non est vitae», о. Бачинський головну причину «схизми» в Саболчському (як і перед тим у Марамороському) комітаті бачив у приниженому становищі мукачівських єпископів, яких Римський престол призначав як «апостольських вікаріїв», підпорядкованих латинським єпископам Еґеру, тоді як останні, посилаючись на постанови IV Латеранського собору (1215) відносились до Архімандритів Чернечої гори як до своїх «ритуальних вікаріїв».

Так молодий священик Андрей Бачинський розриває зі своєю «гунґарською» ідентичністю і поволі приєднується до кола русинських «сепаратистів», які в особі єпископів Михайла Мануїла (Ольшавського) та Іоанна (Брадача) вже від 1749 р. домагаються у Відня звільнити їх від духовної «опіки» латинського Еґеру і домогтися у Римі канонічного заснування Мукачівської єпархії.

У 1768 р., коли тривала реорганізація Мукачівської єпархії на зразок латинських дієцезій, за приборкання т.зв. схизматичного руху о. Бачинський стає членом першої капітули, що складалася з чотирьох осіб, і, активно включається у боротьбу за емансипацію від Еґеру. У зв’язку з цим, у лютому 1770 р. єпископ Іоанн (Брадач) відряджає його до Відня, де він 1 квітня отримав аудієнцію у самої Марії Терезії, після якої детально виклав суть справи компетентним особам імператриці у церковних питаннях – її головному раднику міністру Каєтану Пліміґену, радникам – іллірійському канцлеру графові Франциску Галлеру та імператорським сповідникам, монахам Ігнатію Мюллеру і отцеві-єзуїту Кампмюллерові. Внаслідок цих зустрічей офіційна позиція Відня була однозначною: канонічне заснування Мукачівської єпархії. За кілька днів по приїзді о. Андрея до Мукачева у половині квітня 1770 р. прибув імператор Австрії Йосиф ІІ, головним церемоніяром якого на всіх імпрезах був саме Бачинський.

Після певної затримки із канонічним заснуванням Мукачівської єпархії, пов’язаної з інтригами, що їх плів еґерський латинський єпископ Карл Естеразі через австрійського нунція у Відні Антонія Вісконті, папа Климент XIV у листопаді 1770 р. інформував Марію Терезію про задовільне ставлення у вирішення цієї справи. Нарешті, 19 вересня 1771 р. буллою «Eximia regalium principum» папа канонічно заснував Мукачівську єпархію «грецького обряду з’єднану», а 23 вересня призначив ординарним єпископом Мукачівської єпархії досі титулярного «єпископа Россенського» Іоанна (Брадача). Юрисдикційно мукачівського єпископа було підпорядковано Естерґомському архиєпископу латинського обряду, який одночасно був ще й примасом Католицької Церкви в Угорщині. Після смерті владики Брадача (4 липня 1772 р.), духовенство Мукачівської єпархії одноголосно обирає сорокарічного о. Андрея Бачинського капітулярним вікарієм і дочасним управителем єпархії.

Єдиною перешкодою на шляху канонічного призначення Бачинського єпископом було те, що претендент не мав римської богословської освіти із т.зв. Урбанської колегії для поширення віри. Оскільки такого серед духовенства Мукачівської єпархії не виявилося, 5 серпня 1772 р. імператриця своїм правом «iuris patronatus» королеви Угорщини призначила Андрея (Бачинського) мукачівським єпископом. 25 вересня 1772 р. апостольському нунцієві у Відні Бачинський зложив «сповідь віри», представив усі необхідні документи і офіційно просив апостольського підтвердження на єпископа. Після свідчень у справі призначення Андрея (Бачинського) румунського монаха-василіана Григорія Майора (пізнішого греко-католицького єпископа Фоґарашу), віце-канцлера мукачівської єпископської канцелярії о. Івана Шімоґи та богослова Михайла Брадача, складених папському нунцієві у Відні Антонію Е. Вісконті, 4 жовтня 1772 р. усі документи було відправлено до Риму. Однак, лише 8 березня 1773 р. Бачинський отримав від папи Климента XIV апробаційну буллу стосовно свого призначення на Мукачівського єпископа.

Весь цей час Бачинський проживав у Відні, як подейкують деякі дослідники, на кошти Марії Терезії. Оскільки на поширення схизматичного руху впливали релігійні видання, що надходили зі Львова, Почаєва та інших монастирсько-церковних центрів Києва, Марія Терезія 14 лютого 1770 р. заснувала слов’янську друкарню у Відні. Та видані у друкарні Йозефа Курцбека «Буквар» (1770) та «Сборник» для грецьких обрядів Угорщини (1771) авторства єпископа Іоанна (Брадача) спричинили великі напади на мукачівського владику і цілу Мукачівську єпархію.

Їх було звинувачено (місцями небезпідставно) еґерським латинським єпископом Карлом Естерґазі та Свідницьким уніатським єпископом грецького обряду у Хорватії Василем (Божичковичем) (пізніше першим єпископом Крижевацької греко-католицької єпархії) в схизмі, а особливо в умисному випущенні «filioque» із Символу Віри св. Атанасія, себто у Святій Трійці – «і Сина». У лютому 1773 р. Марія Терезія скликала у зв’язку із скандалом синод уніатських єпископів Угорщини, на якому щойно призначений мукачівський єпископ Андрей (Бачинський) мусів парирувати закиди на адресу свого попередника у схизмі.

Усі три єпископи – мукачівський Андрей (Бачинський), свідницький Василь (Божичкович) і фаґарашський Григорій (Майор) (головний цензор усіх літургійних видань східного обряду в Угорщині) – зібралися лише 6 березня 1773 р. у хорватській Колегії у Відні на другій сесії синоду. Єпископам допомагали визначні богослови трьох єпархій: Свідницької – Йосафат Басташіч, Мукачівської – каноніки Андрій Жеткей і Григорій Боровський та ігумени Мукачівського й Маріяповчанського монастирів ЧСВВ Сильвестр Ковейчак і Мартирій Кашпар та Фоґарашської – каноніки Сильвестр Ґаліяні, Ігнатій Дарабант і Самуїл Клан, а також професор філософії Августин Кереші. Протокол синоду вів цісарський чиновник Йосиф Керестурі.

Оминаючи детальний перебіг синоду та прийнятих на ньому рішень (чому присвячено чудові дослідження Василя Ґаджеги, Олександра Барана та особливо Міхала Лацка), який працював до 24 квітня 1773 р., лише зауважимо, що у своїх аргументах єпископ Андрей (Бачинський) часто апелював до відомого галицького богослова Іґнатія Кульчинського та його праці «Specimen Ecclesiae Ruthenicae», опублікованої в Римі 1733 р., хоч церковна Галичина і не була представлена на синоді, незважаючи на те, що край від 1772 р. перебував у складі австрійської частини імперії Габсбургів.

Нарешті лише після 20 травня 1773 р. Андрей (Бачинський) отримав єпископські свячення у Відні від Свідницького єпископа Василя (Божичковича), що найбільше звинувачував його попередника у схизмі, якому асистував Апостольський вікарій Варадину (Oradea Mare) Мелетій (Ковач). Митру, сакос, єпископський перстень і хрест Андрею (Бачинському) подарувала особисто Марія Терезія.

Загалом початкові досягнення Бачинського в інституційній розбудові єпархії, матеріальному забезпеченні парафій, піднятті освіченого рівня духовенства тощо, немислимі без підтримки імператриці. У зв’язку з цим, твердження окремих істориків Унійної Церкви про «винайдення греко-католиків австрійськими Габсбургами» (Джон Пол Химка, Мар’ян Мудрий, Олег Турій, Володимир Фенич) видаються не такими вже й безпідставними. З іншого боку, єпископ Бачинський усілякими силами боровся проти поширення серед його кліриків у Відні та священиків у єпархії раціоналізму «революціонера на престолі» Йосифа ІІ, щоправда уникнути впливу «йосифінізму» повністю ні йому, ні його єпархії так і не вдалося.

Галичина і Мукачівська єпархія до 1771 р.

Разом з русинською колонізацією південно-західних схилів Карпат, яка тривала аж до XVII ст. включно, священиками і монахами Мукачівської єпархії ставали галицькі за походженням душпастирі, підтвердженням чому є чисельні приклади урбарів, детально досліджених Анталом Годінкою, Євгеном Перфецьким і Алєксєєм Петровим. Припущення деяких авторів (оо. Степан Папп, Олександр Баран, Атанасій Пекар ЧСВВ) ніби на момент зупинки у Буді 1443 р. київського унійного митрополита Ісидора духовну опіку русинам і волохам грецького обряду в Угорщині надавали Перемишльські єпископи, не підтверджується ні угорськими, ні польськими джерелами як того, так і пізнішого часу.

Якій церковній юрисдикції належав перший виразно згадуваний «єпископ русинів і волохів» Іоанн (1491) та його наступники з осідком у монастирі на Чернечій горі поблизу Мукачева теж не є ясним ні для церковних (Йоаникій Базилович, Михайло Лучкай, Іоанн Дулішкович, Юрій Жаткович, Дюла Ґріґашій, Василь Гаджега, Іриней Кондратович, Стефан Бендас, Міхал Лацко, Олександр Баран, Атанасій Пекар ЧСВВ, Імре Томко, Іштван Пірідьї, Дьордь Йонко, Владімірус де юкста Горнад, Васіл Ціріл, Марян Медвідь), ні для «цивільних» істориків (Тіводар Легоцький, Алєксєй Петров, Євген Перфецький, Антал Годінка, Іштван Удварі, Володимир Фенич).

Задокументовані приклади єпископських висвячень претендентів на Мукачівське владицтво православними митрополитами в Яссах з кінця XVI ст. так само не дають підстав робити якісь ґрунтовні висновки щодо їхньої юрисдикційної належності принаймні в доунійний («схизматичний») період. Натомість ідейні витоки та організаційні потуги ґенези Ужгородської церковної унії 1646–49 рр., що пов’язуються з києво-галицьким унійним спадком, не піддаються сумніву навіть місцевими галичофобами.

Унійна акція 1613–1614 рр. у Краснобрідському монастирі за участю Перемиського з’єднаного єпископа Атанасія (Крупецького), особисті зустрічі між Мукачівським єпископом Іоанном (Григоровичем) та Київським унійним митрополитом Йосифом Велямином (Рутським) (1628), особиста заанґажованість у справу унії василіанських монахів Петра Партенія та Гавриїла Косовича (Косовицького) – переконливий ланцюжок лінеарних впливів збірного образу «Галичини» на події в Ужгороді 1646 р.

Натомість перші виразні претензії Київського унійного митрополита на включення території Мукачівської єпархії під свою юрисдикцію відносяться лише до 1660-х рр. Після того, як Петро Партеній повернувся до єдності з Католицькою Церквою він став першим уніатським владикою, якого 1659 р. імператор Леопольда І, користуючись своїм королівським правом патронату (iuris patronatus), офіційно іменував Мукачівським єпископом. В опозицію до намірів угорського примаса Дьордя Ліппаї стала тогочасна власниця Мукачівського замку Софія Баторі, яка після смерті свого чоловіка, протестантського князя Дьордя ІІ Ракочія, 1660 р. повернулася до Католицької Церкви. За захистом конвертитка і звернулася до Київського митрополита.

Через свого єзуїтського сповідника о. Стефана Міллея наприкінці 1662 р. княгиня просила Київського архієрея Гавриїла Коленду (1655–1674) висвятити і відправити до Мукачева єпископа. На синоді Київської митрополії в Жировцях (1663) було прийнято рішення висвятити для Мукачівської єпархії єпископа, але з тією умовою, що дана єпархія буде підпорядкована Київському митрополиту. Коли ж Софія Баторі дізналася про те, що з офіційним зверненням до Риму щодо підпорядкування Мукачівської єпархії Київській митрополії синод відправив Холмського єпископа Якова Сушу (1652–1687), вона змінила свою думку. Вважаючи, що Мукачівська єпархія має належати митрополичій юрисдикції Естерґомського архієпископа, а про підпорядкування її Київському митрополитові не йшлося, літом 1664 р. княгиня дозволила повернутися до давнього осідку мукачівських єпископів в монастир на Чернечій горі біля Мукачева уніатському єпископу Партенію.

Тим часом трирічні намагання Якова Суші переконати Св. Престол підпорядкувати Мукачівську уніатську єпархію юрисдикції Київської митрополії успіху не дали. Цікаво, що і в середовищі самих руських священиків Мукачівської єпархії в той час ніхто не ставив питання про зміну юрисдикції на користь Київського митрополита. За відсутності достовірних доказів заснування Мукачівської єпархії, а також канонічно-правових грамот про повноваження перших владик, угорські латинські достойники після 1646 р. поступово підпорядковують хіротонізованих до цього часу Мукачівських єпископів молдавськими митрополитами в Яссах своїй архієрейській юрисдикції.

З метою збереження вірників Мукачівської єпархії від схизми, які навернулися до Римської Католицької Церкви завдячуючи латинським ієрархам із Еґеру та Естерґому, у Столиці св. Петра віддали перевагу угорським чинникам, а не легату Київського унійного митрополита. При цьому не надто важило, чиї аргументи виглядали більш переконливими для сивочолих кардиналів. Посттридентська католицька еклезіологія дивовижним чином дозволяла застосовувати у різних місцях не скасовані часом дискримінаційні по відношенню до уже «graeci ritus uniti» постанови ІV Латеранського собору (1215), які почали активно прикладати ті самі еґерські та естерґомські латинські ієрархи стосовно й надалі непевного юридичного статусу та соціального становища мукачівських владик і священиків одразу після того, як перша спроба підпорядкувати Мукачівську єпархію Київському митрополитові у 1660-х рр. стала по суті викликом тій-таки посттридентській еклезіології в її латинському партикулярному розумінні латинниками в Еґері та Естерґомі.

Усе це, щоправда, не перешкоджало угорським латинським достойникам звертатися за допомогою до Галичини, коли виникала загроза втратити Мукачівську єпархію з-під своєї духовної «опіки». Навіть не грало ролі, чи претендент на Мукачівське владицтво був уніатом, чи ні. Показовим прикладом такого біритуального синкретизму в практиці естерґомських архієреїв є запрошення примасом Дьордєм Селепчені (1666–1685) до монастирської «резиденції» мукачівських єпископів на Чернечій горі галицького нез’єднаного ієромонаха Йосифа Волошиновського, який погодився на умови Селепченія стати уніатським єпископом і визнавати його, а не Еґерського єпископа, митрополичу владу.

Не дочекавшись затвердження свого призначення Апостольським престолом, Волошиновський подався до Львова і прийняв єпископські свячення з рук Львівського нез’єднаного єпископа Йосифа Шумлянського. Дивує у цій авантюрній історії ще й той факт, що Римський престол 30 березня 1669 р. звільнив Волошиновського від усіх канонічних покарань, визнав його єпископські свячення дійсними і дозволив виконувати звичні архиєрейські чинності(!).

Усунувши Волошиновського від виконання архиєрейських обов’язків (джерела його ще згадують подорожуючим руськими селами до 1675 р.) примас Селепчені вирішив виправити свою помилку в Римі, звернувшись до кардинала Юлія Спіноли, щоб серед випускників Грецької колегії св. Атанасія підшукав для Мукачівської єпархії відповідного кандидата.

В подібному напрямку не гаяла часу вже згадувана нами Софія Баторі, яка з аналогічним проханням вдруге звернулася до Київського унійного митрополита Гавриїла Коленди. На цей раз митрополит не вагався і скерував до Мукачева Перемиського з’єднаного єпископа Івана (Малаховського) (1669–1691), нагадавши, при цьому, що тим самим Мукачівська єпархія підпорядковується його юрисдикції. Та на перешкоді його канонічному затвердженню на новому владицтві став той таки Селепченій, який кінець кінцем домігся вислання Малаховського у 1672 р. до Перемишля.

Нарешті примасу Селепчені хоч і вдалося 1676 р. отримати «потрібного» кандидата на Мукачівське владицтво в особі колишнього грецького митрополита, конвертита в католицьку віру Теофана Маурокордата, якому допомагав керувати єромонах-пройдисвіт ЧСВВ галицького походження Петроній Камінський. Останнього джерела згадують як «summi scandali». Проте остаточно розв’язати питання канонічної належності Мукачівської єпархії та зміцнити поширення унії так і не вдалося, бо 1678 р., злякавшись повстання куруців (хрестоносців) на чолі з Імре Тьокьолі, грек виїхав до Відня і, як виявилося назавжди, хоч остаточно Мукачівського єпископства Маурокордат зрікся аж 1686 р.

Непевним було й становище інших «мандрівних єпископів»: – генерального вікарія із Спішу Івана Липницького (правдоподібно також галицького походження) 1681–1686 рр., який обмежив своє правління лише західною частиною єпархії, та генерального вікарія єпископа Івана Малаховського, галицького єромонаха волинського походження Порфирія Кульчицького ЧСВВ 1686–1689 рр., який керував лише середньою частиною Мукачівської єпархії.

Галицький слід помітний також і у зв’язку з призначенням Апостольським вікарієм Мукачівської єпархії прокуратора ЧСВВ у Римі єромонаха грецького походження Йосифа де Камілліса 1689–1690 рр., якого супроводжував до місця призначення в якості секретаря і перекладача, а відтак ще й його генерального вікарія випускник Грецької колегії св. Атанасія, єромонах ЧСВВ Київської митрополії Адріян Косаковський (1664–1695), якого противники унії отруїли в 1695 р.

Після смерті де Камілліса роль києво-галицького впливу в історії Мукачівської єпархії дещо змінюється: якщо до цього часу галичан «використовували» латинські єрархи Угорщини з Естерґому (не виключено що й супроти амбіціям своїх візаві з Еґеру), то після Апостольські вікарії Мукачівської єпархії шукають у києво-галицьких унійних митрополитів висвячення на єпископів і підтримки у боротьбі за канонічне заснування самостійної Мукачівської єпархії, спрямованої уже проти «опіки» латинського Еґеру.

Так, 9 грудня 1716 р. у Київського унійного митрополита Лева Кішки (пом. 1728 р.) у Володимирі-Волинському отримав єпископські свячення ставленник еґерських єрархів Юрій Геннадій (Бізанцій) (1716–1733). З цього часу всі наступні мукачівські владики до Іоанна (Брадача) включно будуть позбавлені офіційно титулу «Мукачівського єпископа». Наступники Бізанція Симеон (Ольшавський) (1733–1737) та Гавриїл (Блажовський) (1738–1742) були навіть позбавлені й титулу «Апостольського вікарія», вдовольнившись лише на скромне йменування «Обрядових вікаріїв» Еґерського латинського ординарного єпископа. До речі, обоє отримали висвячення в унійного митрополита Атанасій (Шептицький) у Львові (1734) та відповідно в Уневі (1738).

Відновлення Галицької митрополії і єпископ Андрей (Бачинський)

Після канонічного заснування Мукачівської єпархії її владики мали підлягати церковній юрисдикції Естерґомського архієпископа як своєму митрополитові, а також щороку складати перед своїми священиками присягу визнання католицької віри і через примаса та папського нунція висилати про це звіт до Риму. Цей принизливий «акт вірності» був мотивований звинуваченням єпископа Іоанна (Брадача) у єресі та прихильності до схизми. Єпископу Андрею (Бачинському) 9 квітня 1777 р. вдалося скасувати цю вимогу ерекційних папських булл. Однак, змінити іншу умову, було нереально.

Тим часом поки новий єпископ модернізував свою єпархію між Львовом, Віднем і Святим Престолом велися активні дискусії з приводу відновлення окремої митрополії для греко-католиків австрійської та угорської частин імперії Габсбургів. Як випливає із деяких офіційних документів імператорської канцелярії 1807 р. у Римській курії для «руської греко-унійної нації» усвідомлювали необхідність митрополита для всіх «Унійних Руських Церков», які існували в його Величності Імператора Австрії володіннях. Наскільки серйозними були наміри церковних і цивільних кіл з приводу можливої кандидатури мукачівського єпископа Андрея (Бачинського) на митрополичий стіл у Львові – спробуємо вияснити на підставі найновіших досліджень і оцінок.

До складу заснованої 1303 р. з ініціативи галицько-волинського князя Юрія (І) Львовича Галицької митрополії (ліквідованої на домагання великого князя московського і владимирського Гедеона Гордого 1347 р. та відновленої за поданням польського короля Казимира ІІІ Великого 1371 р.) до остаточного припинення її існування бл. 1415 р. входили Галицька, Володимиро-Волинська, Перемишльська, Луцька, Турівська і Холмська єпархії. На фоні католицького протистояння між священством і вірниками латинського і грецького обрядів, засвідченого першим губернатором краю Антонієм Перґеном, після входження Галичини до складу Австрії (1772) імперський Відень еволюціонував від офіційного визнання уніатів греко-католикам (1774), через толеранційний «Едикт про віротерпимість» (1781) до відновлення Галицької митрополії 1806–1808 рр.

У питанні, від кого могла походити ідея відновлення митрополії, дослідники розділилися на два табори, які умовно названі в історіографії «віденським» і «львівським». Прихильники першого, починаючи від фундаментальної двотомної німецькомовної «Історії унії Руської Церкви з Римом» Юліана Пелеша, стверджують, що питання про відновлення Галицької митрополії у Відні було порушене вже 1774 р., на що столицю могли наштовхнути угорські русини, які саме в той час ініціювали питання створення власної митрополії в Мукачеві на чолі з єпископом Андреєм (Бачинським). Цю ідею, не дивлячись на те, що про власну митрополію серед найближчого оточення Бачинського насправді почнуть говорити лише напередодні його смерті (1809), у свій час підтримав Іван Франко, а донедавна – історики-василіани Атанасій Великий і Софрон Мудрий.

Прихильниками «львівської» легенди відновлення Галицької митрополії були Михайло Гарасевич, Михайло Малиновський, Кирило Студинський, Іван Рудович, Антон Корчок, Альберт Амманн, Іриней Назарко, Ісидор Нагаєвський, Владислав Хотковський, Мирон Стасів, сучасні львівські дослідники Феодосій Стеблій та Іван Паславський. На їхню думку, ініціатором був львівський єпископ Лев (Шептицький), який восени 1773 р. на ім’я галицького губернатора графа Антонія Перґена адресував таємний меморіал, з текстом якого просив ознайомити Марією Терезією.

Уже 3 березня 1774 р. секретар імператорської канцелярії барон Пюхлер інформував папського нунція у Відні Антоніо Е. Вісконті про намір Марії Терезії об’єднати русинів–греко-католиків «Королівства Галичини і Лодомерії» (офіційної назви Галичини після її анексії Австрією 1772 р.) з русинами Угорщини в одну церковну провінцію – митрополію. У Римській курії така ідея була схвально прийнята кардиналом-секретарем Конґреґації поширення віри. Втім, як завжди, на перешкоді стала «домашняя політика».

У Відні угорці запротестували: така митрополія можлива лише за умови, що її очолить мукачівський єпископ, суфраґанами якого мають стати галицькі єпископи Львова, Холму і Перемишля, проти чого виступили не лише галичани, але й австрійці: на їхню думку потрібно Галицьку церковну провінцію відокремити від Київської унійної митрополії і до неї приєднати Мукачівську єпархію. Але проти такого плану виступала угорська державна канцелярія. Михайло Малиновський (1861) навіть наводить зміст переговорів львівського каноніка Антона Левинського з єпископом Андрієм (Бачинським), що, на думку церковного історика, мали відбутися десь наприкінці 1773 р., тобто раніше наміру самої імператриці.

Справу відновлення Галицької митрополії протягом 1774–1775 рр. лобійовав у Відні канонік Іван Ґудз, довірена особа єпископа Шептицького при віденському дворі. Приватний учитель у польських аристократичних сім’ях, Іван Ґудз у 1771 р. стає каноніком капітулу Львівської єпархії, після чого протягом десяти років (1773–1783) представляє свого єпископа і духовенство єпархії у Відні.

26 лютого 1775 р. о. Ґудз був прийнятий Марією Терезією. Його текст доповіді на аудієнції складається із трьох частин. У першій частині канонік скаржився на принижене становище своїх братів порівняно з привілейованими латинськими священиками. У зв’язку з цим, він радив: «…щоб утримати русинів у своєму обряді потрібно дозволити їм насолоджуватися тими ж законами, правилами, що і католики, слідуючи прикладу русинів із Угорщини». Як стане відомо з цілого тексту доповіді, метою аудієнції о. Ґудзя було домогтися захисту прав й надання привілеїв уніатській церкві у Галичині після входження краю до складу Австрії.

Після невдалої спроби відновлення Галицької митрополії у 1774 р., запропонованої з тексту о. Ґудза, мукачівським єпископом Андреєм (Бачинським), йому було доручено презентувати цю ідею від імені свого єпископа Лева (Шептицького). Так міг би зродитися і третій напрямок зародження цієї ідеї – «ужгородський», якби не одна обставина.

о. Іван Ґудз трохи лукавив, оскільки Лев (Шептицький), призначений 1762 р. помічником Київського митрополита з правом наступництва, щиро бажав бути Київським, а не Галицьким митрополитом, функції якого йому і вдалося виконувати, щоправда, рівно рік (від смерті митрополита Пилипа (Володкевича) 1778 р. до своєї кончини у 1779 р.). Втім це не перешкоджає висловити припущення про первісну належність ідеї відновлення Галицької митрополії мукачівському єпископові галицького походження.

Тим часом, 5 серпня 1779 р. галицький намісницький уряд надіслав до імператорської канцелярії новий проект відновлення Галицької митрополії, до якої мали увійти також греко-католики Угорщини і Трансільванії. Кандидатом на першого митрополита 8 серпня 1779 р. Львівська цивільна адміністрація рекомендувала мукачівського єпископа Андрея (Бачинського). Однак, не через сильні симпатії до останнього: цього, на думку деяких дослідників, бажала власне Марія Терезія, яка хотіла бачити на митрополичій посаді «людину чужу», тобто, не з Галичини.

Повірити в цей єдиний епізод, пов’язаний з іменем Бачинського, хоч і проблематично, все ж дозволяє та обставина, що 24 травня 1779 р. не стало авторитетного в церковних колах львівського єпископа та одночасно київського митрополита Лева (Шептицького). Цим, можливо, дехто з цивільної адміністрації у Львові чи Відні не виключено бажав скористатися. Та смерть імператриці (1780) і суперечки «революціонера на престолі» Йосифа ІІ з Апостольським Престолом відклали питання відновлення митрополії на невизначений час.

По справжньому до цього проекту знову повернуться аж 1796 р., але вже без згадки про Андрея (Бачинського), замість якого претендентом на Галицького митрополита фігуруватиме Львівський єпископ Петро (Білянський). Щоправда дещо згодом (на початку 1806 р.) проти приєднання угорських греко-католиків до майбутньої Галицької митрополії буде виступати не лише галицький намісник Й. де Ґайсрук (J. De Gaisruk), для якого об’єднання русинів в одній церковній провінції могло виявитись небезпечним для держави через сусідство з «православною» Російською імперією, але й угорці, які традиційно виступали проти будь-якого з’єднання галицьких і угорських русинів.

На думку останніх 1) греко-католицькі єпископи в Угорщині уже мають свого митрополита в особі примаса Католицької Церкви Естерґомського архієпископа; 2) греко-католицькі єпископства дістали фундації від латинських дієцезій в Угорщині та платять своїм парохам з угорського релігійного фонду, тому не можуть підлягати чужому митрополитові; 3) підпорядкування Галицькому митрополитові суперечить конституції Угорщини і 4) культурно й пасторально греко-католицьке духовенство більше отримає, якщо буде мати митрополита у своєму королівстві/державі, бо чужий ніколи не буде дбати в серці про добробут батьківщини та її підданих.

 Побоювання угорської сторони не були безпідставними. Так, згідно з проектом об’єднання, розроблено з дозволу Його Імператорської Величності, його автор прокуратор Чину Св. Василія Великого у Римі Йордан Міцкевич, який тривалий час представляв русинів греко-католиків перед Святим Престолом, цілком серйозно вважав, що унійні дієцезії обох частин імперії – Галичині та Угорщині необхідно об’єднати під архієрейською владою спільного митрополита. Однак, угорці все робили для того, щоб цього не сталося.

Тому, коли 23 лютого 1808 р. Галицьку митрополію все ж було відновлено, імператор Франц І видав окремий декрет, яким вирішив залишити мукачівського єпископа під юрисдикцією Естерґомського архієпископа, якому той підлягав як своєму митрополитові від 1771 до 1937 р. А щоб у майбутньому не виникало спокуси до об’єднання, 27 березня 1810 р. Угорська намісницька канцелярія запропонувала Консисторії Мукачівської єпархії поділити її величезну територію на кілька частин.

На засіданні Консисторії, що проходила під головуванням каноніка Івана Кутки, крім Михайла Брадача, каноніка Мукачівського Капітулу, активну участь в обговоренні угорської пропозиції взяв канонік Велико-Варадинського Капітулу, румун за походженням Олексій Повчій. Проект І. Кутки передбачав створення окремої митрополії, яка складалася б з трьох єпархій: Мукачівської (262 парафії та 193 552 вірниками), Пряшівської (189 парафій і 145 730 вірників) та Марамороської (240 парафій (130 румунських і 110 руських) і 185 717 вірників). Як стане відомо невдовзі, це був лише тактичний хід Угорської намісницької канцелярії, оскільки вже в 1818 р. від Мукачівської єпархії буде відколота велика частина парафій і вірників для створення окремої Пряшівської греко-католицької єпархії.

Отож за винятком двох епізодів у 1773 р., коли мукачівський єпископ Андрей (Бачинський), користуючись своїм особливим становищем у Марії Терезії, міг ініціювати ідею відновлення Галицької митрополії, та в 1779 р., коли очевидно галицькі цивільні власті з відома, а то й за вказівкою Відня намагалися «посадити» на відновлену в майбутньому митрополичу кафедру «чужу» людину, у всіх інших випадках про його скромну, але знану по обидва боки Карпат особу, не збереглося жодних згадок у справі відновлення Галицької митрополії.

***

Отже, всі спроби позитивно вирішити дане питання навіть тоді, коли його реалізації допомагали австрійські Габсбурги під час відновлення Галицької митрополії (1808), кандидатом на очільника якої на першому етапі не конкретно міг розглядатися мукачівський греко-католицький єпископом Андрей (Бачинський), чи папської ідеї Григорія XVI створити окремий патріархат для австрійських греко-католиків (1843–1856), або ж навіть планів понтифіка Лева ХІІІ підпорядкувати Мукачівську та Пряшівську греко-католицькі єпархії архієрейській юрисдикції Галицького митрополита (1888), завершилися крахом.

На нашу думку, головною причиною відмінного ставлення між галицькими і угорськими греко-католицькими спільнотами русинів з кінця XVIII ст. стають не еклезіяльні аргументи, конструйовані до цього часу на унійній основі та спільній, хоч і в багатьох місцях самобутній, греко-католицькій ідентичності, а етнокультурні фобії, народжувані один до одного через концепт «іншого» у модерному віці. Саме з тієї причини після 1796 р. єпископ Андрей (Бачинський) більше не фігурує у процесі відновлення Галицької митрополії, якого у Львові вважають «gente Ruthene, natione Hungaria», що невдовзі підтвердить і майбутній «будитель» угорських русинів, а тим часом ужгородський гімназист Олександр Духнович, який перед тим як напише свій знаменитий «Я Русин бив, єсм і буду», вважатиме, як і більшість покоління Бачинського та його нащадків, що «Extra Hungariam non est vitaе» («поза Угорщиною життя немає»).

(Переглядів: 290 )

Читати більше

Основне про апостола Андрія Первозванного 13 грудня Церква вшановує пам’ять Андрія Первозваного — апостола з Дванадцяти. В рамках спільного проекту Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публ...
Вчені відтворили найбільш реалістичний і точний портрет святителя Миколая Тривимірний портрет святителя Миколая, який вже деякі назвали найбільш реалістичним і точним, створила група учених з лабораторії лицьової анатомії пр...
Що роблять у Вербну неділю! Вербна неділя святкується за тиждень до Великодня. Цього року вона припадає на 24 квітня. Свято присвячене дню, коли Ісус в'їхав до Єрусалиму. Люди ра...

Про автора

Залишіть коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов'язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.