А давайте-но напишемо своє Євангеліє!?

А давайте-но напишемо своє Євангеліє!?

 |   | 

 

«Слів недостатньо, щоб змінити людину …»: (Блаженна Моніка, з кінофільму «Святий Августин»)

Одного разу, в цьому прекрасному світі, народилася одна Історія. Історія про просту дівчинку, яка вчилася в простій школі, але вела себе не просто як всі. Вона завжди намагалася бути милою і спокійною, мирною і доброю. Вона завжди шукала кому б змогла допомогти і чим послужити. На неї можна було покластися і що б у неї не попросили, вона з радістю прагнула це виконати. А якщо помилялася в чому-небудь, то завжди просила вибачення. Вона не була схожа на інших дітей нашого часу, часто егоїстичних і холодних у своїх ще маленьких, але таких далеких від Бога серцях.

І своїм незвичним вихованням завжди дивувала вчителів. Вони думали, як можна було виховати таку чисту душу, скільки треба було вкласти слів і пояснень, щоби проявилися такі риси характеру. Дивувалися, і хотіли запитати у її батьків, як їм вдалося це зробити, але ніколи їх не бачили. Вони не приходили за дівчинкою забирати її зі школи, не були і на святах, не відвідували і зібрання. А бездоганна поведінка їх доньки не давала можливості викликати їх до школи.

Але одного разу, вони вирішили піти до неї додому, щоб познайомитися з її батьками та подякувати за таке виховання своєї доньки. Вони сподівалися почути від них пояснення, як треба виховувати дітей, щоб вони були такими, які історії їм розповідати і які приклади їм наводити. І яке ж здивування чекало цих вчителів коли вони дізналися, що батьки цієї дівчинки були німі й глухі. Якесь нещастя сталося з ними і вони втратили дар мови і слуху. “Але як же вам вдалося так добре виховати доньку, якщо ви навіть поговорити з нею не могли нормально?”, − дивувалися вчителі? “Тільки своїм особистим прикладом”, – пояснюючи знаками, відповіли вони.

З самого її народження батьки розуміли, що їх донечка – їхнє майбутнє, вона – їх плід, виховати і виростити який їм довірив Бог. І за неї вони дадуть відповідь перед Ним. Чи зможуть вони навчити її жити в цьому світі гідно, любити людей і вдосконалюватися. Служити іншим і приносити себе в жертву заради щастя тих, хто поруч і так потребують його.

Щоранку вони прокидалися з думкою про це, і розуміючи, що багато чого не можуть їй пояснити словами, намагалися своїм особистим прикладом показувати їй це. Вони поступали так, як би хотіли, щоб поступала вона, намагалися бути завжди щирими і не лукавити, і від чистого серця бажали пізнати любов, щоб показати її їй. І не в героїчних рідкісних вчинках виражалася вона, а навпаки, в маленьких дрібницях рутинного життя, в «сірих» буднях, в повсякденних справах вони намагалися показати їй, що значить слово Христа про любов і служіння, про хрест і смирення.

І спочатку їм здавалося, що в них нічого не вийде. Але вони, не втрачаючи надії, кожного разу все знову і знову перемагаючи себе, прагнули посіяти насіння любові в цю юну душу. Вони розуміли, що слова, які так часто говорять люди, подібні насінню падаючому при дорозі або в чагарники. Вони якщо і проростають в наших душах, то часто ненадовго, поки їх не замінять інші слова, або скоріше плевела, які так рясно засівають в наших душах. Вони можуть бути красномовними і розумними, високими і здавалося-б такими правильними, але так мало є тих справжніх слів, які б проросли в душах і залишилися там на довго, приносячи свої плоди. Це слова тих святих людей, які спочатку втілили їх у своєму житті, а вже потім посіяли їх в душах інших, а таких зараз мало. Зате багато порожніх слів, слів за красномовністю яких ховається вигода, обман і чиїсь інтереси, такі слова хоч і проповідують Бога, але не можуть торкнутися сердець і залишити в них духовні плоди. А ось богоугодні справи, справи з любов’ю, справи заради любові – це і є ті зернятка, які потрапляють на добрий ґрунт і дають плоди одне в 100 крат, одне в 80, одне в 50. Бо справи завжди зачіпають душу людини, залишаючи там відбиток, який зостається на довго і якщо не відразу, то коли-небудь, свого часу, обов’язково нагадає про себе.

Скільки тисяч слів ми чуємо кожного дня? Вони змінюють одне-одне і все рівно кудись зникають, а ось один хороший, щирий вчинок, вчинок від чистого серця, вчинок з любов’ю, часто так глибоко врізається в душу, що якби і захотів, то не зміг би його позбутися. І яка велика радість коли тобі дарують такі вчинки. Коли без слів засудження або жалю, без вигоди і розрахунку, без зверхності і бажання похвали, коли просто так допоможуть в скрутну хвилину. Чи може бути щось приємніше цього? Напевно, може, коли це робиш Ти. В цьому ж і полягає справжнє християнство – в справах. Адже «Віра без справ мертва» (Іакова 2:26). Так і християнин без справ мертвий. Але дехто скаже: «Ти маєш віру, а я маю діла; покажи мені віру свою без діл твоїх, а я покажу тобі віру свою від діл моїх» (Іакова 2:18).

Адже Християнство − це не просто печатка в свідоцтві про хрещення − це подвиг. Подвиг кожного дня, подвиг в конкретних справах заради Бога і людей. Подвиг в тому, щоб освятити «сірі будні», щоб пронести Христа в собі і показати Його людям в своїх вчинках, не тільки в стінах храмів, але, в першу чергу, за їх межами. 

Щоб бути живим прикладом, як завжди були прикладом святі люди. І нехай не в великих подвигах, але в маленьких наслідувати їх. «Вірний в малому і у великому вірний, а невірний в малому і у великому невірний.» (Луки 16:10). І цього вже достатньо, щоб нас помітили…

Знаєте, на що схожий цей світ? Якби взяти велику пісочницю, і накидати туди різних іграшок, і запустити маленьких діточок. Потрапивши туди, вони дуже швидко забудуть, що за ними спостерігають дорослі і так захопляться грою, що незабаром буде видно хто з них хто. Хтось буде будувати замки, а хтось буде їх руйнувати. Хтось буде командувати, а хтось підкорятися, хтось плакати, а хтось сміятися. Хтось буде робити важливий вид, а хтось гратися в розбійника, хтось буде лікувати, гасити пожежі та захищати всіх, а хтось буде тим, від кого всіх захищають. Одні будуть грати навіть в грі, немов актори, приміряючи різні ролі і характери, а інші будуть шукати самі себе. Хтось обов’язково буде скромно стояти осторонь, а хтось прагнути на п’єдестал.

І так, спостерігаючи за дітьми, дуже чітко видно які риси характеру в них проявляються і що від них можна очікувати коли вони виростуть. Так і наш світ схожий на цю велику пісочницю в якій накидано безліч красивих, блискучих, але порожніх іграшок. А ми − маленькі діти, які потрапивши на цю прекрасну планету забуваємо про все, звідки ми прийшли і куди ми йдемо і хто ми взагалі такі. І начебто в перший і останній раз накидаємось на ці іграшки. Хтось грається з машинками, а хтось будує заводи, хтось грається в великого політика, а хтось скаржиться, що йому не дісталася іграшка, хтось лікує людей, вважаючи, що він сам може в них щось вилікувати, а хтось кричить про Бога, вважаючи, що розумніший за інших. Хтось ображає, а хтось ображається, хтось сміється, а хтось насміхається, хтось сумує, а хтось посміхається. Але всі так захоплюються своєю грою, що вважають її сенсом свого життя. Захоплюються ідеями, за які готові воювати. Захоплюються іграшками, які їм і так не дозволять забрати «додому», коли гра закінчиться. Як же кумедно виглядають ці наші ігри з висоти «Божого польоту». Але Господь дивиться не на ті ролі, які ми собі вибираємо в цьому маскараді, і за які часом готові битися, а на наші серця і душі, що не приховаєш ні під яким одягом чи званням. Він дивиться на ті дари, якими так щедро нагородив кожного з нас і які ми так ретельно і глибоко закопуємо в своїх серцях, тому що так простіше. Простіше бути як всі.

Але хіба не кожен з нас колись мріяв змінити світ. Стати героєм і врятувати всіх. Злетіти немов птах. Полетіти в космос і відкрити нові світи. Хто ж вкрав у нас наші мрії, чому ми перестали вірити в чудеса? Так чому б нам не змінити хоча б себе, чи не спробувати врятувати свою душу, щоб потім допомогти іншим, чи не відкрити для себе духовний світ і не злетіти в молитві до Бога? Хто ж може нам завадити це зробити, нам, з повною свободою вибору, хто? А, забув, напевно, наші іграшки, і наші гріхи, адже з ними неможливо полетіти, а залишити їх так шкода, вони ж наші, а раптом хтось їх забере… І ще, напевно, наші плани, адже ми їх вже надовго склали, там вже все прораховано, немає місця для чудес. Напевно, це і відрізняє нас від наших дітей, які ще вірять в диво і в те, що вони зможуть змінити світ. Напевно тому і сказав Христос: «Будьте як діти …, бо таких є Царство Боже» (Лк. 18,16)».

А ми стали занадто розумні. «Я зрозумів, у чому ваша біда – ви занадто серйозні. Розумний вигляд обличчя – це ще не ознака розуму, панове. Всі дурниці на Землі робляться саме з цим виразом обличчя. Посміхайтеся, панове, посміхайтеся!» (з кінофільму: «Той самий Мюнхгаузен»).

 І геть забули, що в нас найголовніше. Ми втратили прагнення побачити чудо, побачити Бога в нашому житті, і тому, напевно, нам так важко розповісти про нього своїм дітям. Але Бог не втратив нас. І в кожному серці хоч і закопаний, але чекає свого часу той талант, те призначення, з яким ми прийшли на цю землю, та властивість, яку ми повинні розвинути, послуживши людям і колись повернути Богу, коли станемо перед ним. «Ключова риса характеру – основа при переході в вічність. Якщо ми мирні і тихі – йдемо в ряд святих і ангелів» (старець Фадей Вітовницький).

А що ж нам потрібно, щоб дізнатися своє призначення? Напевно, по-перше, не тікати від нього, вірніше не тікати від себе. Зробити те, що часто ми боїмося зробити все життя – подивитися на себе без «гриму», на таких які ми є насправді. І з вдячністю прийняти це, змиритися з цим, не шукаючи іншої долі. Адже «Від мене (від Бога. – ред.) це було» (Серафим Вирицький). Принести щире покаяння за наші гріхи і немочі. І незважаючи на них, зі сподіванням на Господа Бога служити Йому і людям з натхненням приносячи Світло Христове в їх «сірі будні». А для цього іноді достатньо навіть простої, але щирої посмішки. Нам завжди є кому і чим би послужити, де б ми не були і ким би ми не були, потрібно тільки не відвертатися від цього.

“Господь кожного з нас ставить на таке місце, де ми можемо, якщо захочемо, принести Богу плоди добрих справ і врятувати себе та інших” (святий праведний Іоанн Кронштадтський).

І тоді, серед безлічі дітей та іграшок Господь особливо зверне на нас увагу. І почне вдосконалювати, очищати і загартовувати наші душі, подібно до того, як з друзи вирізають дорогоцінний камінь. І кожна нова грань буде коштувати нам сліз, скорбот і спокус. Буде здаватися, що ще трохи і ми більше не витримаємо, але коли наш Ювелір закінчить свою роботу, і наш алмаз отримає блискучу огранку, в ньому засяє сам Христос… І тоді всі питання зникнуть, і тоді ми знову навчимося вірити в Чудо, бо побачимо його наяву і несподівано в перший раз по справжньому навчимося Любити…

Вам напевно цікаво чому ця стаття називається саме так? Вся справа в словах митрополита Антонія Сурожського про те, що:

«Ми повинні жити так, що, якби Євангелія були загублені, то, дивлячись на нас, їх можна було б написати заново». 

Як Вам таке завдання? Справляємося ми з нею? Ми добре знаємо про хартії, які чекають нас на Страшному Суді, але якщо подумати не про себе і своє покарання, а про те, що ми залишимо після себе. Якщо уявити, що кожен наш вчинок, думка або бажання записуються в наше Євангеліє, за яким будуть вчитися наші діти, повторюючи наші помилки, і виправдовуючи свої вчинки нашим прикладом. За яким будуть про нас судити наші внуки, правнуки, або взагалі просто люди. Що це Євангеліє – той слід, який ми залишимо тут на Землі в серцях і в пам’яті її жителів.

Людина жива – поки жива пам’ять про неї. То яку пам’ять ми залишимо і як довго ми залишимося живі після нашої смерті? Чи будуть нас ставити в приклад і просити наших молитв, чи зможе приклад нашого життя навчити, або надихнути хоч когось стати кращим, навчити прощати і любити, вірити і сподіватися? Чи зможемо ми хоч в маленькому відблиску бути Світлом Христовим, бути його іконою? Адже «Кожен з нас – ікона Христова, Божої Матері. Може бути недосконала, може бути опоганена, але ікона. І до кожного з нас ми повинні ставитися, як до святині» (Митрополит Антоній Сурожський). Або, одного разу прочитавши «наше євангеліє» виявиться, що ми ікона зовсім не Христа, а того іншого, колись теж світлого ангела, і життя наше служіння йому, в виправданні своєї немочі, в гордості і бажанні земних благ, в небажанні каятися і жити заради інших. І тоді це «євангеліє» нікому не буде цікавим. І пам’ять про нас полетить з нашим прахом. І життя наше виявиться лише ще однією статистикою.

О, як важливий приклад, особистий приклад, і як важливо залишити хоч маленький, але Богу угодний слід. Слід, за який не буде соромно нам, коли там, у Царстві Небесному, замість геєни вогненної і засудження, замість темряви і страждань, докорів і гонінь, ми зустрінемо вічно живого Христа, і в його очах повних Любові і співчуття, милосердя і віри в нас, ми знайдемо і своє виправдання. І здригнеться наша душа, і нам не захочеться вибачатися за наші вчинки, а захочеться повернутися і все змінити, але буде вже пізно. У нашому євангелії буде поставлено крапку…

Ну, а поки що, там коми, і є ще пару порожніх сторінок. Так давайте ж щоранку будемо згадувати про це, і добре зважувати кожне слово і вчинок, яке туди запишемо. І щовечора додавати слова щирого покаяння за нашу недосконалість і прагнення завтра стати краще, хоч на трішки. Так давайте ж кожен день будемо невідступно вивчати справжнє Євангеліє, яке ми так зрідка беремо в руки. Бачити в ньому живий приклад Христа як заклик і силу діяти. Вчитися віри і любові на конкретних прикладах і просити Бога відкрити нам глибину його мудрості. “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас; Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я благий і смиренний серцем, і знайдете спокій душам своїм бо ж ярмо Моє благе, а тягар Мій легкий” (Матвія 11: 28-30).

І найголовніше, кожен раз, коли ми будемо читати і перечитувати Святе Євангеліє, як в дзеркалі шукати там себе. Адже кожен з нас в ньому теж є. І завжди питати у свого серця: «хто я для Христа сьогодні»? Може бути фарисей, або книжник, що повчаючи всіх «і сам не йде, і іншим заважає», або Іуда, котрий шукає способу зрадити його, або багач, який всі заповіді дотримувався, а від багатства відмовитися так і не зміг, або блудниця, віра і покаяння якої врятувало її, або апостол, який без страху і сумніву проповідував Його, або…, або…, або… Ким ми побачимо себе в цій вічно живій Книзі, яку роль виберемо в Історії, кінець якої вже вирішений, хто ми в цій пісочниці нашого земного життя…?

Залежить від нас, завжди все залежить від нашого вільного вибору, і від тієї сторінки вже в нашому Євангелії, яку слідом за Христом повинен написати кожен, хто вважає себе його учнем, кожен, хто називає себе християнином.

А зараз, дочитавши цю історію до кінця, кожного з нас чекають нові випробування і нові рядки в нашому Євангелії. Давайте ж просити в Бога, щоб Він керував нашим «пером». І дай Боже, щоб наша чергова сторінка виконувала волю Твою…

                                                      Протоієрей Серафим ГИЧКА,

відповідальний за роботу єпархіального Відділу у справах сім’ї,

Великоберезнянського благочиння,

настоятель каплиці на честь великомученика і цілителя Пантелеймона в смт. Великий Березний

(Переглядів: 13 )

Читати більше

З подачі окремих ЗМІ та соціологічних центрів, шляхом маніпуляції термінологією та мотиваціями, симпатії українських православних до утвердження єдиної Помісної Автокефальної Української Православної ... Цікава соціологія, яку наводить приватний Київський міжнародний інститут соціології, тільки з певними недомовками...Коли мова іде про симпатії українц...
Перші згадки про перебування євреїв на Закарпатті Первые сведения о пребывании евреев в Закарпатье относятся к концу XVII века. Речь шла о единицах. В Ужго­роде в 1690 году проживали 2-3 еврейские сем...
Оберігай, Боже, воїнів наших! 03 серпня 2015р. з м. Ужгород в зону АТО було відправлено нове поповнення захисників Батьківщини.З благословення єпископа Ужгородського і Закарпатсько...

Про автора

Залишіть коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов'язкові поля позначені *