Канони Всеукраїнського Церковного Собору УАПЦ 1921 року : критичний аналіз

Канони Всеукраїнського Церковного Собору УАПЦ 1921 року : критичний аналіз

 |   | 
Василій ЛипківськийОднією з суперечливих сторінок історії Української Церкви є подія відродження в 20-х рр. Української Автокефальної Православної Церкви. Ця подія впродовж десятиліть привертає до себе увагу багатьох істориків і богословів як сьогодення, так і минулого.
Одні з них, які вороже ставляться до відродження українського народу і його Церкви, визначають акт “соборної висвяти” єпископів для Української Православної Церкви в р.1921 як “блюзнірську хіротонію”, відродження УАПЦ називають “блюзнірським беззаконням”, тобто це – свідоме зневажання, поругання того, що іншими людьми вважається святинею. Інші, в яких зберігся дух національної самосвідомості, називають цей акт “поривом живої віри”, “в святості намірів його учасників і в силі їх дерзновенної всеперемагаючої віри”. Треті дотримуються, як часто буває в таких випадках, золотої середини. Мій погляд буде ґрунтуватися на канонічному праві, тобто постановах, канонах Вселенської Церкви. Предметом дослідження є канони Всеукраїнського Церковного Собору в Києві 14-30 жовтня 1921 р., їх аналіз з точки зору методу богословського.

На Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі в 1921 р. було проголошено три основні засади УАПЦ – автокефалію, соборноправність, українізацію. Автокефалія, тобто незалежність української Церкви від будь-якої чужої церковної влади, відповідала поглядам тих, хто доріс у державному думанні до здійснення ідеї державності України1.
Соборноправність – участь усіх вірних у розв’язанні справ Церкви через своїх представників на соборах – парафіяльних, округових, єпархіальних і Всеукраїнському.
Українізація – право на життя української культури, рідної мови, рідної пісні, звичаїв і обрядів, українського малярства й архітектури.

Про соборноправність УАПЦ ми поговоримо пізніше, коли мова буде йти про внутрішній устрій її.
Підхід учасників Собору до канонів Вселенської Церкви вже з самого початку є своєрідним. У першому каноні УАПЦ йдеться про “непохитне додержання православної християнської віри, ствердженої на 7-ми Вселенських Соборах, що їх прийняли наші предки за св. Володимира”. Друге ж правило протирічить першому, оскільки тут вже говориться, що канони Вселенських Соборів, св. апостолів, св. отців і Помісних Соборів були “доцільні для свого часу і єдино можливі в той час засоби порядкування церковним життям, і можуть під керуванням Святого Духа виключати їх зо вжитку”2. Проголосивши себе “голосом Української Церкви, що лунає благодаттю Святого Духа”, Собор вважав себе повноправним переглянути канони Вселенської Церкви і виключити зі вжитку або замінити ті, які, на його думку, перестали бути доцільними. Це вже був радикальний відхід від засад Вселенської Православної Церкви, якій єдиній, в усій своїй сукупності, належить право встановлювати або змінювати свої канони. Тим більше, що дуже рідкісним явищем у житті Православної Церкви є заміна чи відхід від канонів Древньої Церкви. Православ’я завжди дотримується консерватизму щодо канонів, вважаючи їх незмінними і пристосованими до всіх часів3.

Собор 1921 рокуПроблему власного єпископату розв’язано соборною висвятою двох єпископів – митрополита Василя Липківського і архиєпископа Нестора Шараївського, – за прикладом Церкви апостольських часів і давньої Олександрійської Церкви, з глибокою вірою в те, що “Всеукраїнський Православний Церковний Собор має повне канонічне і догматичне право (з огляду на безвихідне становище, викликане відмовою російського єпископату в Україні піти за волею Церкви) висвятити обраних ним першого єпископа, митрополита, залишаючись непохитно на православному ґрунті, всесоборною висвятою і покладанням рук свого пресвітерства” (з доповіді на Соборі В. Чехівського). Одначе Собор визнав вимушеність цього кроку, постановивши, що після перших двох хіротоній висвята єпископів буде відбуватися за “участю двох і більше єпископів по чину Східньої Всесвітньої Церкви” (ІV, 8)4.

Це було явне порушення правила 1 свв. апостолів. Про це на Соборі заявив прот. К. Соколовський, який у своїй доповіді стояв на ґрунті традиційної практики Вселенської Православної Церкви, опертої на науку про Церкву і канони церковні. За нею “Православна Церква визнає лише єдиний спосіб висвяти єпископа, – це покладання в чині висвяти рук на кандидата двох або трьох єпископів. Порушення 1 пр. свв. апостолів відбувалося на основі того, що Тихонівський єпископат… в Україні йде проти волі Церкви і не хоче зробити їй послуги традиційною висвятою для неї єпископа по її обранню, то Всеукраїнський Церковний Собор має повне канонічне й догматичне право висвятити обраного ним першого єпископа, митрополита, залишаючись непохитно на православному ґрунті, всесоборною висвятою і покладанням рук свого пресвітерства”5.

Акт Собору 1921 р. не був актом реформативним, а актом вимушеним, як заявив єп. Іван Теодорович. Звичайно, і час, і обставини треба брати до уваги. Звернутись до єпископів інших Церков було неможливо, час був воєнний, кордони всі було закрито; роз’їхатися Соборові без утворення власної ієрархії – це було смертю для тільки-но народженої вільної Української Церкви.” В таких тяжких обставинах, коли допомога від людей безсильна, – всесильний Бог”6.
Немає ніяких підстав для пояснення Волинського про богоустановленість через апостолів ієрархічного служіння, коли він намагається дати пояснення акту рукоположення 1921 р., прирівнюючи пресвітерську владу до єпископської: “…коли єпископ не відрізнявся від пресвітера, а пресвітер від єпископа. Це було б тільки відновленням двох основних ієрархічних ступенів в їх давнішому вигляді…”7

Ієрархія 1921 рокуВ догматичному богослів’ї Православної Церкви сказано, що Христос встановив трояке виявлення влади апостолів; це трояка влада ієрархії: єпископ, пресвітер і диякон, де чітко визначено владу кожного з них: єпископ – здійснює таїнства і рукопокладає, має право звершувати суд, тобто є преємником апостольської влади; пресвітер – священнодіє, диякон – допомагає. Щодо відновлення української церковної ієрархії в правилах І і ІІ Собору 1921 р. говориться про преємственне наслідування від Ісуса Христа і апостолів Православною Українською Церквою повноти благодатного життя і влади. Ця влада проявляється у єпископах, як у преємниках апостольської влади. Рукоположення називається канонічним в тому випадку, якщо збереглось апостольске преємство, тобто ланцюг апостольської влади не переривався. В даному випадку про це важко сказати8.

Так, відбулося порушення канонів Вселенської Церкви, але сталося це через дії російської церкви на чолі з митр. Михаїлом (Єрмаковим). Коли представники української Церкви закликали до єдності, намагаючись підняти з ями гнобительства єпископат, сподівалися відновити християнські відносини, тоді відкрився релігійний цинізм російських ієрархів та їхня ненависть до українського народу й до його мови і звичаїв. Вони стали спокусою до прийняття такого рішення. І невідомо, хто має більший гріх перед Богом.

В питаннях церковного устрою Київський Собор 1921 р. зайняв найбільш радикальну позицію, порівняно з розв’язанням ним інших питань, що стали перед відродженою до незалежного життя Українською Православною Церквою.
Бо коли висвята єпископату неканонічним способом була, як показано вище, вимушеним актом і на майбутнє тим самим Собором була заборонена, то церковний устрій, з численими відступленнями від канонів Православної Церкви, був прийнятий без примусу, як свідома реформа в житті Церкви. Реакцією на роки поневолення Російською Православною Церквою, в якій український єпископат відігравав роль слухняних виконавців царської волі, було рішення Собору 1921 року замінити “єпископсько-самодержавний устрій Церкви, що утворився під впливом обставин і державно-монархічного ладу тих часів, яким пройняті старі канони, устроєм соборноправним, відповідно духові Православної Христової Віри”9. “Соборноправність – всенародне керування всіма церковними справами, це є підвалини не тільки Української, а взагалі всієї Апостольської Церкви. Соборноправність вимагає визнати: 1) Право всенародної вибраности на всіх ступенях церковного служіння; 2) Право завідування церковним майном; 3) Право участи всієї церковної людности у вирішенні всіх церковних питань – благодійних, господарчих, освітніх, богослужбових і навіть канонічних і догматичних”10.

Собор УАПЦ на чолі з єп. Полікарпом Сікорським, 1942 р.Згідно з цим, єпископи втратили свою керівну роль у Церкві. Церковна влада була передана в руки виборних Рад – Всеукраїнської, Малої, повітових, волосних і парафіяльних – з явною перевагою світських осіб. Митрополит УАПЦ був лише почесним головою ВПЦРади – найвищого керівного органу Церкви, а єпископи, хоч і вважалися членами ВПЦРади, брали участь у її великих зборах не всі, а по черзі. Таке саме “почесне” становище визначив Собор повітовим (єпархіальним) єпископам. Применшено також роль єпископів як духовних керівників. Згідно з новими канонами, митрополит мав право відвідувати парафії УАПЦ не як найвищий архипастир, а як “представник ВПЦРади”; єпископи мали право відвідувати парафії свого повіту як “представники Повітової Церковної Ради”11.

Це все було чуже канонам і духу Православної Церкви. Зниження ролі і значення церковної ієрархії за рахунок значного збільшення повноважень світського елементу не мало ґрунту ні в історії Вселенської Православної Церкви, ані в історії Української Православної Церкви, де, особливо в часи козаччини, панував принцип соборності, тобто активної участі мирян у справах Церкви, при збереженні особливих прав та обов’язків ієрархії, що випливали з їхнього священного стану. На практиці соборноправність, яку Собор 1921 р. проголосив однією з основних засад УАПЦ, не раз перетворювалась на сваволю “радоправ’я”12.

Приниження духовного керівництва єпископів виходило з неправильного розуміння єпископської влади в Церкві і взагалі церковного ієрархічного служіння, що призвело до прийняття таких незрозумілих, “нерелігійних”, світських засад в УАПЦ. Єпископ виступає як видимий голова Церкви, творить суд, керує. На Соборах Древньої Церкви головували єпископи, мали право більшого голосу, виступали від імені всієї Церкви, як Повнота її. Іриней Ліонський, св. апологет, говорить: “Єпископ в Церкві і Церква в Єпископі”.

Радикальним відходом від канонів Вселенської Церкви були постанови Собору 1921 р. про родинний стан священнослужителів УАПЦ. Вони дозволяли одружених єпископів, шлюби єпископів, священиків і дияконів після хіротонії; дозволяли особам усіх духовних санів розводитись і повторно одружуватись13.

Ця радикальна реформа щодо шлюбного стану священнослужителів УАПЦ була цілковитим порушенням правил 17, 18, 26 свв. апостолів, канонів Вселенської Православної Церкви (прав. 3, 6, 12 – VІ Вс. С., Анк. Соб. – 10, Неокесар. – 1) і багатовікових традицій у духовному стані Української Православної Церкви14. Вимусити цю реформу не могли жодні обставини в боротьбі за унезалежнення Української Церкви. Митрополит Никанор про цю реформу пише, що вона є “грубим порушенням канонів Православної Церкви і по своїй суті неправославною”15. Сполучення єпископського сану з чернецтвом також було в Українській Церкві впродовж всієї її історії, від часів св. князя Володимира. Скасування цієї історичної традиції постановою Собору 1921 р. нічим не умотивовано.

В ХІ розділі постанов під заголовком “Організація Української Церкви і церковного урядування” означається, що УАПЦ – “вільне братерське об’єднання віруючої людности, яка бажає утворювати своє земне життя для досягнення Царства Божого на ґрунті правдивого і непорушного розуміння св. Євангелії Господа нашого Ісуса Христа, заповітів свв. Апостолів, догматів і канонів Св. Православної Соборної і Апостольської Церкви” (т. 1 розд. ХІ). “…члени УАПЦ єднаються в українські православні парафії, які є складовими частинами Укр. Церкви, яко Всеукраїнської Спілки Православних Парафій”16.

Найістотніша ознака Церкви – що вона є установою Божою, яку Христос заснував не на людях, а на Самому Собі і на Божественній Своїй науці (Іспов. митр. Петра Могили, ч. 1). “Всеукраїнська Спілка Православних парафій” замість Церкви як Божої установи – поняття нове в історії української церковності. Ось тут і їх неправильне розуміння про поняття Церкви. Церква – Тіло Христове, віруючі – члени цього Тіла. Христос – невидимий Глава Церкви, Основа Церкви, Наріжний Камінь її (1 Кор. 3, 11)17. Верховний Пастир Церкви є Сам Христос. Визнавати нам це необхідно, щоб не забути тісного зв’язку і внутрішньої єдності Церкви на землі з Небесною Церквою.

Устроєві канони УАПЦ Собор 1921 р. побудував на словах Христа: “Князі народів панують над ними, і вельможі володіють ними. Не так буде у вас” (Мф. 20, 25-26). Та чи про устрій Церкви на землі говорив в цих словах Господь? Чи є ці слова запереченням всякої влади в Церкві? Як же тоді зрозуміти слова апостола: “Слухайте наставників ваших і будьте покірні, бо вони постійно дбають про душі ваші, як ті, що зобов’язані дати звіт” (Євр. 13, 17)? Очевидно, що Собор 1921 р. заповіді і правила особистої моралі християнина змішав з нормами церковного порядку в Церкві як у Божій установі. До цих норм відноситься і поділ церковної громади на священну ієрархію та паству. Звичайно, особи, наділені владою, – як в Церкві, так і державі – повинні служити з християнською наукою для добра суспільства і людей. Але, водночас, вони повинні карати, коли треба, і забороняти, де треба. Незрозумілим є явище, чому таке вороже ставлення не тільки до чужої ієрархії, але й до самої ієрархічної засади в Православній Церкві. Навпаки, авторитет духовних осіб, які керувалися церковно-канонічними правилами Церкви і йшли разом з людьми на боротьбу за незалежність, надихав народ.

Події 1921 р. обумовлені національним відродженням нашої самосвідомості. На мою думку, щодо рукоположення і утворення українського єпископату треба було, можливо, обрати інший шлях, набратися терпіння і шукати щастя за кордоном. Щодо канонів 1921 р., то вони носили радикальний і світський характер, не притаманний Церкві, і це могло привести до зубожіння духовного в самій УАПЦ. Так, були порушені канони Церкви. Але однією з основних засад ідеології УАПЦ була її українізація, яка випливає з переконання, що тільки в національній Церкві, з рідною богослужбовою мовою, церковним співом і традиціями існує можливість справжнього духовно-національного розвитку людини. У цій сфері УАПЦ зробила великий внесок і надихнула нас, щоб у своїй державі була своя рідна Церква.

 
Автор: Свящ.І.Лесюк
Примітки до тексту:
1. Мартирологія Українських Церков. Т. 1. – Торонто, “Смолоскип”, 1987 р. – С. 450.
2. Власовський І. Нарис Історії УПЦ. Т. 4. Ч. 1. – К., 1998 р.
3. Там само.
4. Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня 1921 р. І Канони УАПЦ. – Франкфурт/Майн, 1946. – С. 5.
5. Липківський В. Відродження Української Церкви. – Вінніпег, 1961 р. – С. 150.
6. Церква і життя. Ч. 2-3. – Вінніпег, 1927 р. – С. 144.
7. Там само. – С. 80, 81.
8. Віра і культура. Ч. 3. – Вінніпег, 1976 – 1981 рр. – С. 35.
9. Діяння Всеукраїнського… – С. 6.
10. Там само. – С. 7.
11. Там само. – С. 8.
12. Андрусишин Б. Церква в Українській Державі 1917-1920 (Доба Директорії УНР). – К., Либідь, 1997 р. – С. 54.
13. Діяння Всеукраїнського… – С. 8.
14. Власовський І. Нарис Історії УПЦ.
15. Богословський Вісник. Ч. 1. – Торонто, 1948. – С. 22.
16. Мартирологія… – С. 467.
17. Помазанский Михаил, прот. Догматическое богословие. – Рига, 1993. – С. 44.
(Переглядів: 876 )

Читати більше

Високопреосвященніший Феодор очолив богослужіння у Дубрівському жіночому монастирі 7 липня – Різдво Пророка, Предтечі й Хрестителя Господнього Іоанна. В цей день своє престольне свято літургічно вшановує Дубрівський жіночий монастир ...
Різдвяні коляди відбулися і в кафедральному соборі Ужгорода Недільного дня, 10-го січня, після другої Божественної Літургії у Свято-Хрестовоздвиженському кафедральному соборі столиці Закарпаття пройшов міні-кон...
У Вертепі вперше зародилися колядки Мешканці села із такою ж назвою - Вертеп - переконані, що саме в їхньому селі зародилася традиція співати різдвяних колядок.За звичаєм, до хати першим...

Про автора

1 Коментар

  1. Єпископ Віктор Бедь 20.02.2016 at 20:32

    Офіційне проголошення відродження прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви відбулось за часів УНР 5 травня 1920 року, а не в 1921 році! Надалі, до кінця 1921 року, УНР буде окупована Московським комуністично-радянським режимом, який зупинить відродження УАПЦ та заборонить її. Всіх причетних до УАПЦ буде репресовано та багатьох із них буде фізично знищено в продовж 1927 – 1937 рр.
    В 1942 – 1944 рр. Польска Православна Церква (колишня частина Україниської Церкви, зокрема УАПЦ, з благословення Вселенського Патріарха, канонічно висвятить новий єпископат для УАПЦ в Україні. Саме від канонічно висвяченого єпископату в 1942 – 1944 рр. по сьогодні зберігається канонічна єпископська спадковість в УАПЦ!
    Відповідно, УАПЦ як спадкоємниця прабатьківської Української Церкви, що має свою майже 2000-літню історію, у відповідності до святих догматів та канонічного права, в умовах відновлення державної незалежності України та відродження прабатьківської Церкви, є канонічною і благодатною Українською Помісною Православною Церквою.
    Стосовно жертовного церковного шляху святого Митрополита Василя Лепківського, що був фізично знищений Московським комуністично-радянським режимом, то його слід розглядати тільки як один епізод з 2000-літньої історії зародження, розвитку та утвердження нашої прабатьківської Української Автокефальної Православної Церкви. І тільки той, який недотримується Заповідей Божих, святих догматів та канонічного права, а також є запроданцем і слугою чужих держав та їх церковних структур, для кого Україна не є його земною Вітчизною, може обливати брудом та принижувати Церкву своїх прабатьків та прислуговувати тим, хто нищів і нищить надалі наш народ.
    Тому саме УПЦ Московського Патріархату, як структурний підрозділ Російської Православної Церкви, які протидіють об’єднанню Українських Церков та утвердженню прабатьківської єдиної Автокефальної Української Православної Церкви і тим самим породжують розділення і ворожнечу серед українців – є на сьогодні боговідстуниками і неканонічною церковною структурою в Україні. Оскільки РПЦ, а відтак і її філія – УПЦ МП, згідно канонічного права діють в Україні не канонічно.

Залишіть коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов'язкові поля позначені *