Львівський собор 8–10 березня 1946 р. у контексті церковно-історичних реалій

Львівський собор 8–10 березня 1946 р. у контексті церковно-історичних реалій

 |   | 

Львівський церковний собор – це собор кліриків та мирян Української Греко-Католицької Церкви, скликаний 8–10 березня 1946 р. у Львові. На ньому було прийнято рішення про скасування Брестської церковної унії 1596 року і підпорядкування Української Греко-Католицької Церкви юрисдикції РПЦ. У соборі взяли участь 216 делегатів-священиків і 19 делегатів-мирян із трьох греко-католицьких єпархій на території СРСР: Львівської, Станіславівської та Дрогобицько-Самборської та чотири православних єпископи.

 

Католицька Церква цей собор не визнала, віднісши його до розряду «неканонічного зібрання», офіційна історична наука, майже пів-століття оспівуючи Львівський собор в якості видатного досягнення боротьби з класово-ворожими елементами, з 1989 р. кардинально змінює свою позицію і ставить тавро: собор явив собою масштабну кампанію по ліквідації УГКЦ під виглядом повернення уніатів у лоно православ’я, був скликаний за вказівкою державно–партійного керівництва СРСР, проводився за сценарієм і наглядом НКДБ УРСР(1). Греко-католики у виразах себе взагалі не обмежують: від «псевдо собору» до «кривавого діяння православних чекістів».Така всебічно гостра постановка питання ставить перед нами необхідність не дистанціюватись за штучним-відступницьким відмовчуванням, а дати розрішення проблеми ооцінки Львівського собору 1946 р. з позицій Українського Православ’я.

До кiнця лiта 1944 р. звiльнена вiд гiтлерівцiв Галичина знову стала складовою частиною Радянської України. Але положення тут залишилося дуже складним. З нiмцями пiшли, в основному, лише кабiнетнi керiвники нацiоналiстичного руху, залишивши тут в лiсах Галичини, Волинi i Карпат близько 50 тис. добре озброєних, пiдготовлених бойовикiв ОУН–УПА(2), органiзоване нацiоналiстичне пiдпiлля i насторожене, сповнене упередженим недовiр’ям до нової влади мiсцеве населення. Бандерiвцi стали на шлях широкомасштабної антирадянської партизанської вiйни (а точнiше – нiчного бандитизму), наносячи вiдчутнi втрати армiї i мiсцевiй адмiнiстрацiї, мiсцевi жителi або пiдтримували бандерівцiв, або займали позицiю мовчазного нейтралiтету, боячись i одних, i других. Становище ГКЦ в таких умовах обiцяло стати по-справжньому катострофiчним: мало того, що її душив тягар вiдкритого спiвробiтництва з гiтлерiвцями в роки вiйни, так ще й тепер доводилось маневрувати мiж посібництвом своєму дiтищу – войовничому нацiоналiзму i правилами спiвiснування з новим суспiльним ладом. Забiгаючи наперед, можна сказати, що цю проблему унiати Галичини вирiшити так i не змогли. А поки що, оправившись вiд шоку катастрофи своїх iлюзiй, митрополит Андрiй, передбачаючи майбутню вiдплату, гарячково шукав вихiд. 14 жовтня 1944 р. вiн звертається до унiатського духовенства з посланням: «Раджу отцям душпастирам, щоби кожна парафiя пожертвувала на поранених i хворих солдатiв Червоної Армiї саме менше 500 карбованцiв i передала до 1 грудня митрополичiй консисторiї, звiдки цi грошi будуть переданi Червоному Хресту”(3). Не зупиняючись на цьому, голова ГКЦ звертається з листом до голови радянської держави Й.В.Сталiна:

«Йосифу Вiссарiоновичу Сталiну, Вождю й Великому Маршалу непереможної Червоної Армiї – привiт i поклiн. В результатi переможного походу вiд Волги до Сяну i далi Ви наново приєднали захiдно–українськi землi до Великої України. За здiйснення цих заповiтних бажань… весь український народ висловлює Вам щиросердечну подяку… Свiй борг подяки ми сплачуємо як можемо i вмiємо, молитвою i проявом християнської любовi до ближнього. Ця любов зобов’язує нас в першу чергу принести Вам побажання всього доброго i вiддати належну частку за словами Христа “кесарево кесарю”. Тому що Церква, хоча нiколи не вмiшувалась у полiтичнi, мiлiтарнi i взагалi свiтськi справи, але повинуючись, поважала закони держави, якщо вони були непротивнi Боговi… У цiй вiйнi, як i в усьому минулому, наша Церква i її духовенство, захищали культурнi досягнення поколiнь, полегшували непосильнi тягарi вiйни, пiдтримували в дусi i взагалi зберiгали населення вiд загибелi… Обiцяючи Вам наше щире спiвробiтництво для розквiту держави тепер i на майбутнє, поздоровляємо Вас i виражаємо щиросердечне побажання найбiльшого добра, яким є вiчнiсть»(4).

Вiдповiдi вiд Сталiна на пропозицію такого «щирого спiвробiтництва» не надійшло.

1 листопада 1944 р. на 79 роцi життя помер митрополит Андрiй (Шептицький) i з великими почестями був похований у криптi собору св. Юра. Але пристрастi навколо майже пiв–вiкової дiяльностi голови ГКЦ не вляглись до цих пiр: радянськi iсторики звинувачують його у спiвпрацi з гiтлерiвцями, оунiвцями i органiзаторською дiяльнiстю в боротьбi проти комунiзму; українськi автокефалiсти, зокрема емiгранти – у нехтуваннi нацiональних iнтересiв власного народу; поляки ставлять у вину графу Шептицькому його вiровiдступництво, греко–католицькi дослiдники I. Нагаєвський, С. Баран, I. Гриньох, В. Лаба висвiтлюють великi подвиги духовного «провiдника» українського народу, виводячи його iз внутрiшнього Божого покликання владики: сьогоднiшнi постперебудовнi унiати створюють образ «Українського Мойсея» i наслiдуючи банальну істину – все iсторичне минуле оцiнюється по коефiцiенту своєї користi для майбутнього – намагаються оцiнювати дiяльнiсть митрополита Шептицького у свiтлi возторжествування «правди Божої» – вiдродження унiї. I, як це не парадоксально, кожний iз них по–своєму правий. Дiяльнiсть владики Андрiя наскiльки багатостороння, настiльки ж i протирічива. У полiтичному вiдношеннi: Львiвський архiв містить його листи до Франца Йосифа, Миколи ІІ, Симона Петлюри, Павла Скоропадського, Йосифа Пiлсудського, Йосифа Сталiна i Адольфа Гiтлера – i всi iз завіреннями щирого спiвробiтництва ГКЦ з цими людьми. У нацiональному вiдношеннi: з метою побудови «самостiйної» України він у рiзний час загравав зі всiми зовнiшнiми силами, що панували в Галичинi – з австрiйцями, нiмцями, поляками – але кожен раз цi iгри закiнчувалися крахом будь-яких проявiв нацiональної незалежностi українцiв. У соцiально–культурному планi митрополит Андрiй був загальновизнаним меценатом i благодiйником; у богослів’ї не створив нi одної цiлiсної працi, але «його думки можна зiбрати разом як маленькi мозаїчнi камiнцi i з них створити богословський твiр»(5), в основному, на одну тему – об’єднання всiх «схизматикiв» за допомогою ГКЦ в одну Вселенську Церкву.

Цi основні аспекти дiяльностi митрополита, взятi окремо, i є причиною полярно–протилежних оцiнок його особистостi. Але навiть взятi разом, вони створюють враження не цiлiсного образу життя, а всього лиш зовнiшньої оболонки якоїсь весь час вислизаючої від погляду дослiдникiв центральної iдеї, керуючої всiма вчинками владики Андрiя. Ще на початку нового життєвого вибору майбутнього митрополита його батько сказав: “Iєзуїт Яцковський … вибрав i вiд молодих рокiв готував юнака, який своїм прiзвищем, здiбностями, набожнiстю зможе самовiддано служити цiй iдеї… Вiн оплутав молодий розум iнтригами i компліментами, посвятив його власнiй метi…”(6). Значно пiзнiше Папа Пiй ХІІ скаже: “Митрополит Андрiй (Шептицький) понiс велику працю i витерпiв багато страждань для навернення неприєднаних братiв в одне стадо i сам в життi нiчого бiльше не бажав як того, щоби засвiдчити свою найглибшу вiдданiсть Апостольському Престолу”(7). Якщо мiж цими двома пунктами життєвого шляху митрополита провести пряму лiнiю, то, по–моєму переконанню, вона i буде дiйсно стержневою вiссю життя Шептицького: глибочезна вiдданiсть – але не Христу, а Апостольському Престолу, самовiданне служiння Церквi – але не спасінню душ людських, а приведенню “схизматикiв” до того ж самого Апостольського Престолу, а простiше кажучи служiння iєзуїтськiй iдеї окатоличення православних України, Росiї i Бiлорусiї. А все iнше в життi митрополита лише займало мiсце постiльки, поскiльки приносило користь цiй головнiй iдеї. “Iдея об’єднання Церкви, котру К. Королевський вважав основною вiссю життя митрополита, була пунктом перехрещення всiх його релiгiйних, соцiальних. теоретичних i полiтичних спрямувань”(8).

Пiсля смертi митрополита Андрiя (Шептицького) Львiвську архiдiацезiю очолив його найближчий соратник єпископ-коад’ютор Йосиф (Коберницький – Дичковський Слiпий). В минулому ректор Львiвської семiнарiї, потiм Академiї, вiн був високоосвiченим богословом, з 1939 р. був правою рукою митрополита Андрiя i фактично керував всiма починаннями ГКЦ пiд час вiйни: урочисто зустрiчав гiтлерiвцiв 30 червня 1941 р., особисто брав участь у зборi контингентiв, займався комплектуванням мобiлiзацiйних комiсiй(9). 29 квiтня 1943 року вiдслужив урочисте богослужiння в честь створення дивiзiї СС “Галичина”(10), 20 квiтня 1942 р. очолив богослужiння в честь дня народження Гiтлера, у тому ж 1942 р. їздив у Берлiн, де зустрiчався з керiвником вiддiлу ІІІ-го Рейху по церковних справах Вандеслєбеном, з оунівськими вождями.

Такий хвiст “святих справ” аж нiяк не сприяв його мирному спiвiснуванню з новою владою, але не дивлячись на це, єпископ Йосиф (Слiпий) пише листа радянському урядовi, у якому викладає свої запевнення в лояльностi ГКЦ до радянської влади. Цього видалось замало i в кiнцi листопада 1944 р. делегацiя унiатiв Галичини у складi священикiв Г. Костельника, I. Котова, В. Бучинського пiд керiвництвом брата покiйного митрополита iгумена студитiв Климента (Шептицького) вiдправилась в Москву, щоб знайти “Modus vivendi” з урядом на базi повної аполiтичностi церкви i її лояльностi до держави. Делегацiя також везла з собою дарунок ГКЦ – 100.000 карбованцiв для допомоги iнвалiдам вiйни”(11).

Говорити про лояльнiсть українськi унiати були вимушенi, але закреслювати 44 роки всебiчної активної полiтичної дiяльностi заявою про якусь миттєву аполiтичність було нонсенсом. Тим паче посланцi були тепло прийнятi в Московскiй Пратрiархiї, у Радi в справах релiгiй, де їх запевнили, що не буде труднощiв з реєстрацiєю общин ГКЦ. Але незабаром делегати були викликанi в Генеральний штаб, де їх повiдомили, що визнання ГКЦ радянською владою цiлком залежить вiд її вiдношення до ОУН–УПА. З радянського боку це була логiчно необхiдна i досить-таки помiркована вимога до ГКЦ. Адже, окрiм великих втрат на фронтах солдати гинули в тилу на Захiднiй Українi вiд рук бандерiвцiв. I радянський уряд, ще не iнкримiнуючи українським унiатам всього широкого спектору їх полiтичних дiянь, зажадав вiд них посприяти процесовi мирного роззброєння бойовикiв УПА–ОУН, дiяльнiсть яких вiд самої iдеї їх створення до конкретних бойових акцiй, освячувалась, схвалювалась i всiляко одобрювалась греко–католицьким духовенством.

Тут вся аполiтичнiсть делегатiв i трiснула – вони вiдмовились вiд будь-якої допомоги радянськiй владi в справi роззброєння бандерiвцiв, а капелан “Нахтiгаля” I. Гриньох пiзнiше скривджено напише про це: “Делегацiї поставили вимоги включитися в боротьбу проти українських повстанцiв. Не допомогли пояснення, що Церква не може безпосередньо i активно включитися в наскрiзь полiтизовану внутрiшню боротьбу, не задовільнявся уряд закликами митрополита до християнської любовi i милосердiя, до респектування п’ятої Божої заповiдi “не вбивай”(12). Виявляється, приймати участь у формуваннi i дiяльностi ОУН – це поза полiтикою, а сприяти припиненню її озброєнного бандитизму – наскрiзь полiтизований акт! А по сутi цiєю вiдмовою ГКЦ ще раз пiдтвердила саме своє полiтичне кредо. Делегати вернулися нi з чим. Скоро по iнiцiативi влади вiдбулась ще одна зустрiч з представниками ГКЦ i УПА, на цей раз у Львовi. Умови були тi ж – беззастережне роззброєння партизанiв УПА при повнiй амнiстiї з боку уряду. Переговори закiнчились безрезультативно.

Cьогоднi, 65 рокiв тому, можна помiркувати, яка доля чекала б ГКЦ, погодись вона з умовами влади. Безумовно, про спокiйне розширення унiї на всю Україну, чого просили i Шептицький, i Слiпий, не могло бути й мови, але легальне iснування ГКЦ у межах захiдної України могло стати реалiєю. Адже пiвтора довоєнних роки комунiсти в Галичинi ущемляли ГКЦ, але не знищували /по свiдченню самого Шептицького/. Повернувшись сюди пiсля вiйни, вони також не взялися за розгромлення унiатiв, лише намагалися змусити їх до виправлення найбiльш докучливого владi зла – дiяльностi бандерiвцiв. Своєю вiдмовою ГКЦ, в основному, визначила свою дальшу долю. У всякому випадку, унiатськi iсторики змушенi визнати, що знищення ГКЦ не було наперед спланованою акцiєю спiвробiтництва радянської влади i РПЦ, “рiшення приступити до знищення ГКЦ Кремль прийняв десь мiж груднем 1944р. i березнем 1945р., а Московський Патрiархат введено в дiю пiзнiше”(13). У груднi 1944 р. республiканська партконференцiя в Києвi приймає резолюцiю “Про недостатки партiйної роботи у Львовi”, пiсля чого було заарештовано декiлька унiатських священикiв за вiдхилення вiд “Iдеологочного інструктажу для працiвникiв культу”. На початку квiтня 1945 р. влада приступила до цiлеспрямованого переслiдування унiатiв. 8–го квiтня в газетi “Вiльна Україна” була опублiкована стаття “З хрестом i пiстолетом,”(14) в якiй унiати обвинувачувались:

у зрадi краю пiд час вiйни;

у спiвпрацi iз окупантами;

у спiвпрацi з УПА;

в антирадянських дiях.

Через три днi – 11 квiтня 1945 р. – були заарештованi всi єпископи ГКЦ: митрополит Йосиф /Слiпий/, Микита/Будка/, Микола /Чарнецький/, Григорiй /Хомишин/ i його вiкарiй Iван /Лятишевський/, Йосафат /Коциловський / i його вiкарiй Григорiй /Лакота/, потiм пiшли арешти духовенства. 28 травня 1945 р. утворилась iнiцiативна група по возз’єднанню Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою. У її склад ввiйшли представники трьох унiатських єпархiй Галичини:

протоієрей Гавриїл Костельник, настоятель Преображенського храму м.Львова – керівник групи;

протоiєрей Михайло Мельник – вiкарiй Перемишльської єпархiї;

протоiєрей Антонiй Пельвецький – вiд Станiславівської єпархiї.

Серед цих щиросердечних ентузiастiв возз’єднання основну роль відігравав, без сумнiву, Гавриїл Костельник. Народився вiн у селi Керестурi /Хорватiя/ в селянськiй сiм’ї. Початкову освiту одержав в селi Вiнькiвцях, гiмназiю закiнчив у Загребi i поступив на богословський факультет Загребського унiверситету. Закiнчив о. Гавриїл свою освiту в католицькому унiверситетi в Фрейбурзi/Швейцарiя/, тут же отримав ступiнь доктора фiлософiї. Повернувшись у Львiв, приймає сан священика i призначається клiриком Преображенського собору м. Львова. Крiм цього, викладав Закон Божий в середнiй школi i фiлософiю в Духовнiй Академiї, був редактором єпархiального журналу “Нива”. Всебiчно обдарована людина, богослов, фiлософ, iсторик, публіцист, лiтературний критик, вiн написав багато статей на найрiзноманiтнiші теми.

Серед iнших унiатських богословiв його вiдрiзняла критична позицiя як до самої унiї, так i до форми її втiлення, а з кiнця двадцятих рокiв вiн вiдкрито виступив у ролi принципiального критика унiатської полiтики Ватiкану i ведучого представника схiдної орiентацiї серед греко-католицького духовенства(15). У 1929 р. з’являється його праця “Спір про епiклезу”, в якiй пояснюються причини виникнення папства i вказуються деякi вiдступлення Риму вiд древнєхристиянських традицiй. Рим вiдреагував на цю працю дуже гостро: отець Гавриїл був звiльнений з посади редактора “Ниви” i позбавлений права викладання в Академiї. Проте своїх переконань не змiнює(16). Починаючи з 1930 р., пише ряд статей, в яких дослiджує проблему унiї, а також велику працю “ Апостол Петро i Римськi Папи” /опублiкована пiсля вiйни/. У 1936 р. на унiйному з’їздi у Львовi проф. Г.Костельник осмiлюється виступити з нечувано крамольною доповiддю “Iдеологiя унiї”, в якiй, охарактеризувавши рiзнi аспекти дiяльностi ГКЦ, особливу увагу придiлив розвiнчуванню брехнi любимого постулату галицьких унiатiв – що, мовляв, тiльки унiя врятує Україну, її культуру, мову: “Ми є свiдками такого неприроднього явища, що унiя завжди денацiоналiзовувала схiдний народ на користь свого латинського сусiда. В давнiй Польщi денацiоналiзували українцiв i бiлорусiв на користь полякiв, в Угорщинi – українцiв на користь мадяр, в Хорватiї – сербiв на користь хорватів… Нiде в свiтi унiатам не вдалося нагнути латинян в свою сторону, а латиняни скрiзь нахиляють унiю на свiй лад…” Завершувалася ця доповiдь логiчним висновком: “Отже, в унiї є щось зломане, звихнуте, що нiвелює i повертає в нiщо її творчi сили, як це робить рак в органiзмi”(17).

На дiацезiальному синодi в 1943р. отець Гавриїл прямо закликав присутнiх до переходу у Православiє. I ось 28 травня 1945р. вiн очолив iнiцiативну групу по возз”єднанню ГКЦ з РПЦ. В той же день з’явилося звернення цiєї групи “До всечесного греко-католицького духовенства в захiдних областях України”(18), в якому повiдомлялося про створення iнiцiативної групи, її легiтимність, повноваження, мету – “привести нашу ГКЦ до возз’єднання з Всеруською Православною Церквою”, описувався процес вступу унiатських священикiв в цю групу i збору їх пiдписiв. Iз тексту звернення насторожують слова: “Державна влада буде визнавати тiльки нашу Iнiцiативну групу, i нiякої iншої адмiнiстративної влади в Греко–католицькiй Церквi не буде”(19), – які засвiдчують про навмисний розрахунок членiв групи на пiдтримку влади.

В той же день члени iнiцiативної групи звернулися до уряду УРСР з просьбою про дозвiл реєстрацiї її дiяльностi, у вiдповiдь на яку уповноважений у справах релiгiї при СНК УРСР П. Ходченко постановою N 625 вiд 18 червня 1945 р. повнiстю санкцiонував дiяльнiсть iнiцiативної групи: “Iнiцiативний комiтет по приєднанню ГКЦ до Православiя є єдинним офiцiйно визнаним органом керiвництва ГКЦ i ведення її вiдношень з РПЦ”(20).

1–го липня 1945 р. близько 300 унiатських священикiв звернулися з листом до мiнiстра закордонних справ СРСР В. Молотова. У цьому листi був викладений протест проти дiяльностi Iнiцiативної групи i декларацiя лояльностi до нової влади. Вiдповiдi на листа не поступило.

Тим часом Iнiцiативна група розвернула всеоохоплюючу дiяльнiсть. По благочиннях проводились конференцiї духовенства, які проходили, як правило, по одному нехитрому сценарiю: зачитувалося звернення Iнiцiативної групи, доповiдь по iсторiї унiї, пiсля чого унiатським священикам пропонувалося написати прохання про приєднання до РПЦ. Цими конференціями вибирались і делегати на майбутній собор. До кінця лютого 1946 року 986 уніатських священників підписали заяви про приєднання до РПЦ, 281 – вiдмовились(21). Сьогоднi об’єктивнiсть цього процесу оцiнюється по-рiзному, в залежностi вiд полярностi переконань, але очевидно, тут слiд взяти до уваги насамперед iсторичнi фактори:
по-перше, багато iз цих конвертитів були повнiстю щиросерднi у своєму виборi, про що свiдчить наявнiсть в Галичинi могутнiх течiй русофiльства, антилатинiзму, а також багаточисельних випадкiв переходу у Православ’я ще до вiйни;

по-друге, в умовах наростаючого терору пiдписувались iз страху перед репресiями;

по-третє, до того часу близько 1000 унiатських священикiв уже були заарештованi(22).

22 лютого 1946 р. у малому Воздвиженському храмi Києво–Печерської Лаври вiдбувся чин приєднання до Православiя членiв Iнiцiативної Групи – священикiв Гавриїла Костельника, Антонiя Пельвецького, Михайла Мельника. В той же день Антонiй Пельвецький i Михайло Мельник прийняли монашество. 24 лютого вiдбулася архiєрейська хiротонiя Антонiя Пельвецького, а 25 лютого хiротонiсований в єпископа Михайло Мельник; перший призначений керуючим Станiславівською єпархiєю РПЦ, другий – Перемишльською. 1 березня 1946 р. в газетi “Львiвська Правда” опублiкована iнформацiя Прокуратури СРСР (через 11 мiсяцiв) про арешт у квiтнi 1945р. єпископату ГКЦ як “громадян СРСР за активну зрадницьку I пособницьку дiяльнiсть на користь нiмецьких окупантiв”; також повiдомлялось, що справа про їх обвинувачення передана у вiйськовий трибунал(23).

8–10 березня 1946 р. у Львовi вiдбувся собор Греко-Католицької Церкви, в його роботi взяли участь 216 делегатiв–священикiв, 19 мирян i 4 православних єпископи. В результатi двохденної роботи було прийнято постанову Собору: “…Вiдмiнити постанову унiатського Брестського собору 1596 р., лiквiдувати унiю, анулювати залежнiсть вiд Риму i вернутися до Православної вiри”(24). Також було вироблено “Звернення делегатiв собору до Патрiарха Московського i Всiя Русi про прийняття в лоно матерi Руської Православної Церкви”(25).

Унiя була проголошена лiквiдованою i неiснуючою. Делегацiя собору на початку квiтня 1946 р. побувала в Москвi, де 5 квiтня була прийнята Патрiархом Московським i всiя Русi Олексiєм. На Захiднiй Українi незначними темпами продовжувався перехiд унiатських священикiв в Православiє, до 1950 р. їх число досягло 1.111: 532 у Львiвськiй єпархiї, 302 – у Перемишльськiй i 277 – у Станiславівськiй(26). Паралельно з цим продовжувались арешти греко–католицького духовенства; 3 червня 1946 р. був оголошений вирок вiйськового трибуналу по справi арештованих єпископiв ГКЦ. Всi вони одержали по 8–10 рокiв ув’язнення. 17 сiчня 1945 р. помер в тюрмi єпископ Григорiй (Хомишин), 17 листопада 1947 р. помер єпископ Йосафат (Коциловський). 20 вересня 1948 р. вiд руки вбивцi загинув протопресвiтер Гавриїл Костельник.

Взагалi цих п’ять пiслявоєнних рокiв були для Захiдної України суцiльним кошмаром: терор бандерiвцiв i репресiї влади, колективiзацiя i зв’язана з нею депортацiя заможних селян, поголовнi арешти населення – все це створювало дуже несприятливi умови для розвитку Православiя, в той час, як оголошенi поза законом залишки ГКЦ автоматично виявились в одному ряду “борцiв за Україну” разом з нацiоналiстичним пiдпiллям. До 1950 р. основнi групування УПА були розгромленi;  5 березня 1950 р. загинув головний командир УПА Роман Шухевич; його смерть стала кiнцем органiзованого озброєного опору. Контакти iз закордоном припинились i з 1950 р. на захiд перестали поступати офiцiйнi зведення про ГКЦ.

Сьогоднi ми знаємо, що постановами собору та рядом iнших заходiв лiквiдувати унiю на Українi не вдалось. Самi греко-католики, пiдтримуванi Римом, канонiчнiсть Львiвського собору 1946р. не визнали i, розцiнюючи його дiї як акт зовнiшнього насильства над собою, всього лиш змiнили форми своєї дiяльностi вiдповiдно до вимог часу. Православнi зi свого боку виправдовували канонiчну правомочнiсть собору – вичерпну iнформацiю про це дає “Доповiдь митрополита Київського i Галицького Фiларета на урочистому актi у Львовi 16 травня 1981р.”(27).

Але крiм канонiчного права, окремi положення якого зовсiм по–рiзному пояснюються православними i католиками, iстотну яснiсть у питаннi оцiнки достоїнства Львiвського собору може внести саме iсторiософський аналiз, оснований на правдивому фактичному матерiалi. Значення цього собору на основi його “Постанови”(28) можна сформулювати так: Львiвський собор 1946 р. намагався ліквідувати те, що створив Брестський собор 1596р. Тому для правильної  оцiнки його дiй недостатньо лише витягувати “сльозоточиві” спогади про “православно–комунiстичне насильство”, необхiдно порiвняти iсторичнi реалiї обидвох соборiв, тобто: якi сили, яким чином i що саме створювали на Брестському соборi i, вiдповiдно, хто, що i як руйнував на Львiвському. Католицькi вченi, на офiцiйному рiвнi Папського iнституту Церковних Наук, визнають: “В концепцiї Брестської унiї стикувались:
спрямовані на росiйське Православ’я мiсiйнi iдеї Риму;

одна iз версiй польської схiдної полiтики;

прокатолицькі симпатiї деяких православних iєрархiв.

Рим трактував унiю як перший крок католизацiї Росiї. На думку полякiв створення унiатської церкви на схiдних територiях повинно було стати елементом iнтеграцiї цих земель з польською державою. Для православних iєрархiв, схильних прийняти унiю, основною причиною було пiднесення свого достоїнства до рiвня латинських єпископiв”(29). Серед дiйових осiб Бретського собору вiдповiдно цьому офiцiйному визнанню абсолютно вiдсутня навiть тiнь волевиявлення народу.

Методи утворення унiї – вiд  довготривалого обману народу ренегатами iєрархами до полiтичного заступництва i прямого насилля з боку полякiв. 17 лютого 1595 року сам Сигiзмунд ІІІ призначив комiсiю в складi латинських єпископiв Яна /Солiковського/ i Бернарда /Мацiєвського/ для вироблення умов унiї. 1 липня 1595 р. єпископ Iпатiй /Потiй/ i Кирило /Терлецький/ представили документи Сигiзмунду ІІІ i обговорили їх з королівскою комiсiєю. 28 липня 1595 р. король видає наказ не впускати iз Туреччини в Польщу нiяких послiв вiд грецьких патрiархiв. 30 липня 1595 р.– розпорядження про права, привiлей майбутнiх унiатiв i їх захист силою короля. Брестський собор проходив пiд захистом польських вiйськ(30). Акт унiї 15 грудня 1596 р. був затверджений все тим же Сигiзмундом ІІІ. Далi – багатовiковий геноцид над душами i тiлами православних українцiв.

Методи православних iнiцiаторiв створення унiї: по визнанню митрополита Шептицького, самi єпископи–ренегати спочатку порвали з Православiєм, потiм самi приняли унiю, а вже тодi тягнули до неї православний народ(31).

I, накiнець, найважливіше – що ж получилось в результатi Брестського собору?
На думку митрополита Йосифа (Слiпого):  “Такий обряд не преставляє сьогоднi цiнностi нi для Православiя, нi для західних латинникiв. Вони кажуть, що це ні риба, нi м’ясо (ne carne, ne pesce). I справдi, наш обряд не представляє своїми нововведеннями нi цiнностi, нi величi. Мотиви, котрi змусили наших предкiв до асимiляцiї з латинниками сьогоднi вже неактуальнi…”(32).

Митрополит Андрiй (Шептицький): “Взагалi досвід унiйної дiяльностi Католицької Церкви плачевний. Все, що ми робимо, сприймається нашими православними братами в той спосiб, що вони не тiльки не наближуються до нас, але навiть не бажають пiзнавати нас ближче”(33).

Iдеолог ГКЦ д-р Iван Гриньох: “Не на християнському сходi, а на латинському заходi звихнено iдею “кафоличностi Церкви”. Не на сходi , а саме на заходi це поняття звужено до однiєї культури i до одного латинського типу християнства”(34).

Той же митрополит Йосиф у своїй «Iсторiї Вселенської Церкви на Українi» пише: “Заключення унiї було перешкодою для єретичної пропаганди, стримувало акцiї неприєднаних Москви i Цареграду, i укрiпляло державне положення Польщi”(35). Отже, самi унiатськi лiдери визнають, що Брестський собор в планi екклезiологiї не створив нiчого, получився лише релiгiйно–полiтичний альянс, котрий, “як народженний в значнiй мiрi з причин позарелiгiйних, виявився приреченим на провал”(36).

Перiод 1944 – 1950 рр. (в тому числi Львiвський собор) корiнним чином вiдрiзнявся вiд часiв Брестського собору 1596 р. саме співвідношенням дiйових сил i цiлей. Якщо тодi Рим, і особисто глава Католицької Церкви папа Климент VIII створював унiю з метою повного окатоличення слов’ян, використовуючи для цього силу польської держави, то тепер комунiстичний режим знищував унію як релiгiйну органiзацiю, у значній мірі обгрунтовано пред’являючи їй обвинувачення в антирадянськiй дiяльностi і прикриваючись знищеною ним же раніше Православною Церквою. Канонiчна правомочнiсть групи Гавриїла Костельника нiтрохи не менша аналогiчних параметрiв iнiцiаторiв створення унiї – єпископiв Кирила Терлецького та Iпатiя Потiя. Методи лiквiдацiї унiї мабуть все-таки були м’ягшими способiв її введення.

Результат? – Результати Львіського собору можна оцінювати, як мінімум, двояко:

з однієї сторонни, дiяльнiсть Львiвського собору 8 – 10 березня 1946 р., будучи поставленою грубою полiтикою влади на одну платформу з насиллям атеїстичної держави, в процесi своєї реалізації виявилась дивовижно перекрученою: Православ’я стало ототожнюватися з беззаконням влади i русифiкацiєю в той час, як унiя, здобувши iмiдж нацiональної релiгiї,  йшла до свого в черговий раз парадоксального вiдродження.

але з другої сторони, коли з 1990 року, спочатку при потаканні, а потім при прямій підтримці влади, УГКЦ процес свого відродження перетворила у насильницький розгром православної Львівсько-Тернопільської єпархії, реалії виявились досить далекими від сподівань уніатів. У другій половині ХІХ віку на території Львівщини було не більше 3 православних парафій, в період 1923 – 1939 рр. – не більше 10.

На 2011 р. УГКЦ у Львівській області мала 1506 приходів, що складає лиш 52,6% від загального числа приходів Львівської області (2862), в той час як майже 900 приходів (УПЦ МП – 65, УПЦ КП – 454, УАПЦ – 380), що складає 31,44% від загального числа, є православними.

Те, що в умовах насильницького рецидива унії на початку 1990-х третина населення Львівщини стала на позицію сповідання Православ’я (хай і в різних конфесіях), є безсумнівним результатом торжества втілених у піввікову історію діянь Львівського Церковного собору 1946 р.(37)

Свящ. Олексій Добош
профессор КДА

Примітки:

1) Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла–Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В–во «Наукова думка», 2009. – 790 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Lvіvsky_sobor_1946
2) Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст. Київ, 1993, с. 241.
3) Маловідомі листи митрополита Шептицького. Вільна Україна. Львів, 31 жовтня 1983 р.
4) Там же.
5) Кульчицький О. Незнаний митрополит. Сучасність. Мюнхен, 1962, липень, с. 107.
6) Шептицька С. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. Рим, 1987, с. 43.
7) Послання Святійшого Отця Папи Пія ХІІ до греко–католиків з нагоди святкування  1000–ліття хрещення св. Ольги. Світло. Торонто, 1956, червень.
8) Кульчицький О. Незнаний митрополит. Сучасність. Мюнхен, 1962, липень, с. 107.
9) ЦДІА у Львові. Ф. 201, оп. 1,с. 6124, л. 1.
10) Львівські вісті. Львів, 24 квітня 1942 р.
11) Світильник істини., Торонто, 1976, ч.3, с. 340.
12) Світильник істини., Торонто, 1976, ч.3, с. 340.
13) Боцюрків Б. Придушення УКЦ в СРСР та Польщі у повоєнні роки. Сучасність. Мюнхен, 1990, № 7–8, с. 130.
14) З хрестом чи пістолетом? Вільна Україна. Львів, 8 квітня 1945 р.
15) Боцюрків Б. Придушення УКЦ в СРСР та Польщі у повоєнні роки. Сучасність. Мюнхен, 1990, № 7–8, с. 137.
16) Романчак В., священик. Протопресвітер Г. Костельник – противник унії. Православний вісник, 1986, №5, с.28.
17) Николаев К. Восточный обряд…, с. 100.
18) Львівський Церковний собор. Документи і матеріали. Київ, 1994, с. 43–47.
19) Там же, с 45.
20) Там же, с. 71.
21) Там же, с. 72.
22) Cywiński B. I was prześladować będą. KUL–Lublin, 1990, t.2, s. 195.
23) Львівська правда. Львів, 1 березня, 1946 р.
24) Львівський Церковний собор. Документи і матеріали. Київ, 1994, с.94.
25) Там же, с. 73–74.
26) Cywiński B. I was prześladować będą. KUL–Lublin, 1990, t.2, s. 196–200.
27) Львівський Церковний собор. Документи і матеріали. Київ, 1994, с.168–172.
28) Там же, с.94.
29) Cywiński B. Korzenie tożsamości. Rzym. Papieski Instytut Studiów Kościelnych. 1992, s. 50–51.
30) Documenta Unions Brestensis eiusque auctorum (1590–1600). Romae, 1970, nr. 49, s. 89–90; nr. 53, s. 92–94.
31) До духовенства. ЛАЄВ. Львів, 1943, ч. 3–4, с. 18.
32) Світильник істини.., Торонто, 1973, ч.1, с. 277.
33) Гриньох І. Слуга Божий…, с. 123.
34) Сучасність.Мюнхен, 1963, січень, с. 84.
35) Архів Служби Безпеки України. Судова справа № 63258, т.6, с. 100.
36) Cywiński B. Korzenie tożsamości. Rzym. Papieski Instytut Studiów Kościelnych. 1992, s. 51.
37) Звіт про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2011 року. Затверджено наказом Держкомнацрелігій від 28 лютого 2011 р. № 09.

(Переглядів: 189 )

Читати більше

Ім’я Марія (рос.) Пятое воскресенье Великого поста — неделя Марии Египетской. Мария — имя древнееврейского происхождения (Мариам), переводится как «любимая», «же...
10 фактів про стародавній Єрусалим (рос.) Иерусалим сегодня – интереснейший исторический объект как для людей верующих, так и атеистов. Пока политические силы борются за Вечный город, который ...
Цікаві факти про страстний тиждень Після святкування Цвітної неділі з її розвагами та обрядами, що мали принести людям здоров’я й достаток, наставав Страсний тиждень.Страсний понеділокЗ...

Про автора

Залишіть коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов'язкові поля позначені *