Митрополит Онуфрій про живих святих, апробованих християн та умови нашої духовної перемоги

Митрополит Онуфрій про живих святих, апробованих християн та умови нашої духовної перемоги

 |   | 

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує інтерв’ю Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Онуфрія журналу «Отрок».

— Ваше Блаженство, коли Ви йшли навчатися в семінарію, то, як син священика, знали про гоніння на Церкву, на духовенство і віруючих. Невже у Вас не було сумнівів, чи варто піддавати ризику своє майбутнє?

— Дні моєї юності, молодості — це були жорстокі атеїстичні часи. Боролися з Богом, з вірою, з усім духовним. Священики, їхні діти і ті, хто ходив до храму, вважалися людьми другого або третього сорту; над ними знущалися, сміялися, їх зневажали, ображали на всіх рівнях — починаючи з будь-яких офіційних заходів (зборів молоді, робітників на фабриці або колгоспників) і закінчуючи школою та вулицею. Це вважалося нормою, і ми до цього звикли.

Звичайно, в глибині душі бувало прикро, але жалю або бажання змінити себе тільки заради того, щоб перестали знущатися, не виникало. Можна було відмовитися від Бога, перестати ходити до церкви — образи припинилися б. Але таких думок не було ніколи.

І перш ніж вступити до семінарії, я багато про це думав, внутрішньо себе готував. Мене тягнуло на цей шлях, і я розумів, що на цьому шляху не буде легко, що чисто по-людськи мене очікують ганьба і паплюження. Але не цього я боявся. Страшно було, що не вступлю. Що приїду додому, і наді мною сміятимуться, мовляв, хотів стати попом, а мізків не вистачило. Так що для себе я вирішив, що якщо не вступлю, назад не повертаюся. Залишуся в монастирі, буду нести послух, готуватися і поступати на наступний рік. Ось такі були у мене тилові плани на крайній випадок.

— Чи зустрічалися Ви з ким-небудь зі сповідників віри, нині вже прославлених у лику святих або ще не канонізованих?

— Зустрічався, і з багатьма! Хто в ті часи ходив до церкви, всі були суцільно прикладами. Все — люди гідного життя, такі апробовані християни. Дійсно яскраві, виняткові особистості, незаперечний зразок досконалості християнського.

Архімандрит Кирил (Павлов), під духовним керівництвом якого ми жили в Троїце-Сергієвій лаврі. Святий при житті: так усі вважали. Йому про це, звичайно, не говорили, тому що сказати таке — означає, людині нашкодити. Але його життя все було на виду, прозоре. Він нічого не робив за закритими дверима. Келія його ніколи не закривалася, і лише коли він лягав відпочивати, то замикав двері на замок — інакше б просто не зміг відновити сили, тому що люди йшли до нього невпинно. Його життя для всіх було як на долоні, і при цьому жодної неправильної дії, немічної поведінки з його боку ми не бачили. Все було наповнене любов’ю до Бога, до людей, і цим він жив: служив Богу і ближнім. Дуже яскравий приклад живого святого, якого я особисто бачив, і словеса якого чув на власні вуха.

Пам’ятаю одну сім’ю… Миряни, теж святі, особливі святі! Жили вони в Первоуральску, в Свердловській області. Дві рідні сестри — обидві діви, заміж не виходили. Одну звали Євлалія, іншу — Параскева. На прізвище Сироткіни. Вони приїжджали до нас в лавру на прощу, там я з ними і познайомився. Євлалія була немічна від народження, не працювала. А Параскева працювала на великому підприємстві. Як віруючу, її, напевно, гнобили, але вона так себе вела, що в глибині душі всі її поважали. Вона була наповнена любов’ю, всім допомагала, всіх жаліла — хоч віруюча людина перед нею, хоч ні.

Якось трапилася така історія. Одна жінка з заводу, де працювала Параскева, йшла додому після другої зміни, о дванадцятій годині ночі. Зайшла в темний провулок, як раптом бачить: якийсь чоловік став її переслідувати. Вона прискорила крок, і він прискорив, вона побігла, а він — за нею. Вона зрозуміла, що той хоче над нею поглумитися, і почала кричати: «Бог Сироткін, допоможи мені!». І чоловік пропав.

— Прямо як біблійне «Бог Авраама, Ісака та Якова»…

— Ось таких людей я знав.

— Ваше Блаженство, відомо, що справами проти священнослужителів займалося ціле відділення в органах держбезпеки. Що могла проста людина протиставити цьому відточеному репресивному апарату?

— Тільки особисту мужність. Адже то була величезна машина, добре налагоджена, добре фінансована, і противитися їй хоч на юридичному, хоч на економічному рівні було неможливо і марно. Протистояти їй можна було тільки мужністю.

— Чи відчували Ви утиски на собі? Як вдалося це подолати?

— Чесно кажучи, з умовляннями відмовитися від віри до мене не приходили.

Пам’ятаю тільки один випадок. Коли вступав в духовну семінарію, треба було пройти медкомісію — дуже строгу, як у військовому училищі. А я в дитинстві переніс хворобу легенів. Давно вже вилікувався, все було нормально, але на рентгені знайшли якісь сліди цієї хвороби і відправили мене на обстеження в міську лікарню. Я прийшов, лікар-пульмонолог, жінка, яка робила обстеження, почала вмовляти. «Ось, ти така молода людина, тобі б працювати на якомусь підприємстві — ось ти був би щасливий. Ми б тобі допомогли вступити до вишу, ти б навчався і став ще щасливішим…» Я мовчу, нічого не відповідаю, а про себе думаю: «Господи, та я тільки з підприємства приїхав, але щастя там не знайшов. І в виші три роки провчився і теж щасливим там себе не відчував».

Добре, що я промовчав, бо до будь-якого слова можна було причепитися, а до мовчання — ні. І вона поговорила-поговорила та й замовкла.

— Ви ж не тільки з живими святими перетиналися. У 1992 році вам довелося в Києво-Печерській лаврі знаходити мощі священномученика Володимира (Богоявленського). Перший новомученик Церкви Христової, і час набуття його мощів припав також на апогей тиску держави… Можете розповісти, що Ви відчували, коли приступали до цієї святині? Про що тоді думали?

— Пам’ятаю, коли розкрили крипту в Хрестовоздвиженському храмі, то спустилися вниз і при світлі свічок і ліхтариків в напівтемряві стали шукати, що там і де. І раптом намацую на кришці труни Священномученика чотири якихось кулі. Думаю, що таке ?! Що за кулі такі — можливо, тоді були особливі труни, які зверху прикрашалися кулями.

Кришку зняли, а під нею якась стружка. Потім тільки намацали мощі. І зрозуміли, що труна… перевернута. Десь ми читали, що коли Священномученика ховали, так поспішали, що труну якось необережно опускали, він впав і перекинувся. Так не стали і піднімати: все закрили і пішли — настільки боялися. А хрест, який був у митрополита Володимира в руках, виявився в самому низу…

Звичайно, було почуття благоговіння перед Святителем. Він так мужньо сповідав свою віру — і не перед словами викриття, а перед дулом гвинтівок показав себе християнином і священиком. А це набагато складніше.

— Запам’яталося дуже, яке було натхнення, коли мощі знайшли… В українському Православ’ї розкол, в суспільстві напруга, а тут така втіха: раз Священномученик тепер з нами перебуває своїми мощами, то все буде добре.

Але як Ви думаєте, чому так вийшло, що предстоятеля Церкви на очах у віруючих прямо під час служби вели за ворота лаври на розстріл, і ніхто не заступився?

— Знаєте, нічого в житті не буває без волі Божої або без попущення Божого. Те, що трапилося зі священномучеником Володимиром, і було Божим попущенням. Значить, треба було страждати. Страждати, але свою віру сповідувати. Якщо Бог попустить і нам подібне пережити, думаю, Він дасть і силу для цього, і мужність, і розум.

— Сучасна церковна історія містить чимало сумних епізодів: поділу, міжконфесійні сутички, взаємна ненависть… Що можна відповісти людині, якого бентежить те, що віруючі люди часом не являють собою образ кротких учнів Христових?

— Коли людина приходить до Церкви, це не означає, що вона автоматично стає досконалим християнином. І щодо монастирів так само: надягаючи чорний одяг, люди не стають відразу досконалими монахами. Ми тільки йдемо на шлях боротьби з собою, з гріхом. І ця боротьба проходить дуже складно. У ній бувають і падіння, і невдачі, але і перемоги бувають.

Трапляється, при боротьбі піднімається пил, тріски в боки летять, шум, тріск… Люди бачать це і дивуються: «Як таке можливо ?! Адже він церковний, а значить, повинен бути досконалим».

Виходить, до людини церковної вимоги дуже завищені, а до себе дуже занижені: «Я мирянин, мені можна. А йому — не можна, тому що він монах чи давно ходить в храм». Нічого подібного! Євангеліє написано для всіх. І потрібно пам’ятати, що життя християнина відрізняється тим, що він з собою бореться, себе смиряє, себе утримує від гріха; при цьому іноді не витримує, а й в падінні отримує дорогоцінні уроки смирення. Такі уроки, які потім допоможуть йому здобувати великі перемоги.

Окрім новоначальних, в монастирях, та й в світі, є люди, які досягли вже певної міри досконалості. У них — любов, терпіння, смирення. Тільки потрібно побачити цих людей. Адже ті, хто мають в собі добре, завжди ховаються, остерігаючись гордині, яка може все знищити: і що людина придбала, і що хотіла придбати.

Людина тоді перестане помічати недоліки інших, коли сама почне боротьбу з собою. Тоді навчиться бути кроткою, милосердною і поблажливою до немочей ближніх. І якщо вона побачить падаючого, то скаже: «Господи, я сам стільки разів падав. Допоможи, Господи, щоб він встав, і заради його молитов помилуй мене і допоможи мені йти шляхом спасіння». Тому щоб побачити в Церкві гідних людей, які дійсно є носіями благодаті Божої, потрібно почати боротьбу з собою, зі своїм гріхом і йти до Бога.

Архієпископ Обухівський Іона, Юлія Комінко

(Переглядів: 7 )

Читати більше

В храмах Мукачівської православної єпархії звершилися новорічні Богослужіння З благословення Високопреосвященнішого Феодора, архієпископа Мукачівського і Ужгородського в храмах та обителях єпархії звершилися подячні Новорічні м...
Престольне свято у селі Колочава-Горб У понеділок, 21 вересня, в день празника Різдва Пресвятої Богородиці престольне свято урочисто відзначили жителі села Колочава-Горб Міжгірського район...
15 мудрих цитат Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Онуфрія 9 грудня 2017 року виповнюється 27 років від дня єпископської хіротонії Блаженнішого Митрополита Київського та всієї України Онуфрія. До річниці архі...

Про автора

Залишіть коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов'язкові поля позначені *