В ім’я правди, або відповідь на нечесні заяви Віктора Васильовича Бедя

В ім’я правди, або відповідь на нечесні заяви Віктора Васильовича Бедя

 |   | 

арсенійПриводом для написання цієї статті стала вершина діяльності колишнього ректора Ужгородської української богословської академії імені святих Кирилі і Мефодія, донедавна (нехай і з обумовленими тлумаченнями, але все ж таки) – священика, В. В. Бедя. Не вдаючись в подробиці його розриву з Київської Митрополією, зауважимо, що 3 червня 2015 року архієрейським собором «Української Автокефальної Православної Церкви» (скорочено – УАПЦ) одноголосно було затверджено «Карпатську єпархію з подальшим титулом правлячого архієрея (єпископ Ужгородський і Карпатський) … [та] розглянуто звернення про прийняття в клир УАПЦ архімандрита Віктора Васильовича (Бедя) згідного власного прохання. Вирішено призначити його адміністратором новоутвореної Карпатської єпархії» [4].

Радіючи такому перебігу подій, новий клірик УАПЦ прийняв участь у Помісному соборі та обранні новим очільником цієї церкви Макарія Мелетича, про що невдовзі було повідомлено на офіційному сайті колишньої академії www.uuba.org.ua. Лишаючи на совісті колишнього сподвижника святителя Володимира в справі розвитку духовної освіти в Українській Православній Церкві сам факт зрадницької «біганини по юрисдикціях», звернемо увагу на те, що за повідомленням самого пана Віктора (а такого роду матеріали завжди проходять його перевірку та рецензування) «1942 р. – єпископат Польської Православної Церкви, з благословення Вселенського патріархату, на чолі із канонічним архієпископом Полікарпом Сікорським висвятив канонічних ієрархів для відновленої Української Автокефальної Православної Церкви в Україні» [1]. Дворазове вживання терміна «канонічний» автором повідомлення було використане навмисно для того, аби переконати читача в тому, що УАПЦ веде свою ієрархію від канонічного Єпископату, а, отже, і сам В. Бедь просто перейшов з юрисдикції однієї Православної Церкви до іншої; тобто – і священство зберіг, і сама УАПЦ є повноцінною церковною одиницею в лоні Єдиної Святої Соборної та Апостольської Церкви.

Та чи є так насправді? Відповіддю на це буде невеличкий екскурс в історію українського Православ’я в минулому столітті.

Як відомо, 5 травня 1920 р. в Києві членами т.зв. «Вищої Православної Церковної Ради» (групою зі священиків і вірних, метою яких спочатку було впровадження/відродження українського елементу в Церкві, а потім і повний адміністративний розрив з Московським Патріархатом) було проголошено «Автокефалію Української Православної Церкви й повну незалежність її від московської ієрархії, а також її всенародну соборноправність» [10, c. 25]. На ділі це означало, що частина духовенства, без свого Єпископа, оголосила свою Церкву незалежною … в тому числі, й від свого ж Єпископа. Якими би проросійськими не були тодішні Єпископи України (чого вартий один українофобний А. Храповицький!), втім, подібні проголошення явно виходили за межі духовної та  адміністративної влади  священиків (вже не говорячи про вірників). Оголосивши «автокефалію», її прибічники старанно шукали собі Єпископа (хоча би одного), але результатом цим різних переговорів стало те, що всі кандидати одразу, або потім відмовлялися.

Загальною церковною практикою здавна є те, що «Єпископа … поставляють два або три Єпископа» (1 правило святих Апостолів). Робиться це для того, аби не допустити свавілля одного Архієрея та уникнути зловживань й розколів, а також аби підкреслити соборність Церкви в хіротонії своїх Єпископів. Єпископу належить повнота відповідальності, канонічної та адміністративної влади. І Єпископ сам висвячує священиків і дияконів, наповнюючи, тим самим Церкву необхідною кількістю служителів. Але ані священики, ані диякони не мають права рукоположення не тільки подібних собі священнослужителів, але й навіть поставляти в церковні чини (іподиякона, читця, тощо). І хоча можна довго описувати зв’язок між Єпископом і Церквою, найлегше це зрозуміти в словах учня Апостолів святителя Ігнатія Богоносця (Ιγνάτιος ο Θεοφόρος, †107 р.): «Без Єпископа ніхто не роби нічого, що відноситься до Церкви» [12, c. 367].(Послання до Смирнян, розд. VIII).

Не знайшовши підтримки серед своїх духовних очільників, прибічники ВПЦР 14 – 17  жовтня 1921 р. в Києві провели свій собор, на якому 15 жовтня було прийняте рішення самим (без Єпископів) поставити собі архієрея, чим було в усій повноті знехтувані як догматика Церкви, так і її практика. Обравши своїм першим «єпископом» протоієрея Василя Липківського (1864 – 1937 рр.), в неділю, 23 жовтня, в Соборі Святої Софії на літургію зібралися «щось з 30 священників і 12 дияконів … А коли прийшов час покладення рук (тобто хіротонії – АБ), усі в соборі стали класти руки на плечі один одному, так аж до солеї; ті, що стояли на солеї, члени Собора миряни, клали руки на плечі дияконів, ті на священиків, а священики вже на ставленика. Так здійснилася справді не тільки всесоборна, а всенародна висвята» [10, c. 41]. У народі й в церковній історії таке блюзнірське «шоу» назвали самосвятством тобто тими, що «самі «висвятили» себе». Впродовж 25 – 30 жовтня в такий же спосіб (тільки ще й за участі псевдомитрополита В. Липківського) було «висвячено» ще п’ятьох «єпископів», «а далі за ухвалою Собора висвята єпископів, обраних церквою, мала вже провадитись звичайним традиційним (виділено мною – АБ) порядком» [10, c. 42]. Таким чином було порушено древній канонічний порядок, який невідомий латинський автор IV століття (названий дослідниками загальним іменем Ambrosiaster) висловив так: «Неможливо ж, аби нижчий поставляв вищого: ніхто не може дати того, чого не отримував» [3, c. 560]. На піку ейфорії й загальної розгубленості початку 20-х років минулого століття для когось це стало можливим … Жодна Православна Церква не визнала дійсності та канонічності (законності) такої «ієрархії».

Злочин не приніс інституції, що назвала себе УАПЦ, щастя. Пішовши шляхом самосвятства вона відгородилася від всієї Православної Церкви (не тільки Московської, але й Константинопольської, якій дорікала за надання Варшавській Митрополії автокефалії), і доволі скоро пішла шляхом повної покори радянським спецслужбам. Тому і не дивно, що після чисельних репресій «єпископату», за указівкою держорганів 29 – 30 січня 1930 р. УАПЦ покірно заявила про саморозпуск, і фактично припинила своє існування [2, c. 75].

Цей вступ був необхідний для того, аби краще зрозуміти сутність того, в чому саме полягає облуда, яку поширює В. Бедь. Як зазначає його[1] Історична довідка християнізації України та становлення УАПЦ «1942 р. – єпископат Польської Православної Церкви». Насправді, ані в 1942 р., ані в подальшому часу до завершення Великої війни, Церкви з такою назвою не існувало. 12 жовтня 1939 р. розпорядженням нацистського уряду Німеччини на окупованих польських територіях було утворено Генерал-губернаторство (Generalgouvernement) з адміністративним центром у Кракові. До губернаторства входили Лемківщина, Підляшшя, Холмщина та (з 1 серпня 1941 р.) Галичина – суто українські етнічні території.

З утворенням Генерал-губернаторства Варшавський Митрополит Діонісій (1876 – 1960 рр., канонічний Митрополит, хоча Москва ще тоді не визнавала автокефалії Варшавської Митрополії) спочатку відсторонився від управління Церквою, але «в 1940 році … був повернутий німецькою владою до церковного керівництва, і очолив так звану Автокефальну Православну Церкву в Генерал-Губернаторстві» [15, c. 289 – 290]. Ось яка правильна назва Церкви, яку очолював Митрополит Валединський. І коли нацисти окупували Україну та утворили Рейхскомісаріат Україна (Reichskommissariat Ukraine), й Митрополит Діонісій вирішив поширити свій церковний вплив на ці землі, то вже 12 лютого 1942 р. Митрополит Олексій Громадський (1882 – 1943 рр., очільник Автономної Церкви, що була в євхаристичній єдності з Московським Патріархатом)) заборонив Митрополиту Валединському лізти в церковні справи України, обґрунтовуючи це тим, що ці землі не входять до Генерал-губернаторства, та й мають свій організований та єдиний єпископат [15, c. 307$ 309 – 310].

Що ж Митрополит Діонісій збирався робити в Рейхскомісаріаті Україна? Ще 24 грудня 1941 р. він утворює Тимчасову адміністратуру Святої Автокефальної Православної Церкви на визволених землях України – тобто, в Рейхскомісаріаті. Головою Тимчасової адміністратури було призначено Полікарпа Сікорського (1875 – 1953 рр.) – на той час канонічного Єпископа Луцького, вікарія Волинської єпархії Московського Патріархату. Самого Полікарпа було висвячено на Архієрея в 1932 в. Митрополитом Валединським, а як західні землі України ввійшли до складу СРСР, то, разом із Волинським Архієпископом Олексієм Громадським він визнав юрисдикцію Московського Патріархату. І хоча пізніше Сікорський заявляв, що в Московському Патріархаті він ніколи не був, але лишилися свідчення, що він поминав Московського Митрополита Сергія Страгородського (1867 – 19 44 рр.) на богослужіннях [15, c. 295], та співслужив (в т.ч. й під час звершення Єпископської хіротонії) призначеному Москвою Екзарху України Миколаю Ярушевичу [16, c. 260, 275] (1891 – 1961 рр.).

Тож, коли нацисти зайняли Волинь, Єпископ Полікарп зв’язався з Митрополитом Діонісієм, отримавши згодом від нього титул і повноваження адміністратора. Як же розуміти такий вчинок Єпископа Сікорського? З одного боку, він просто повернувся до свого колишнього Митрополита. Але, як відомо, такі переходи мають звершуватися не просто «втечею», але згідно з канонічною відпусткою кіріархальної Церкви (в цьому випадку – Московської). Немає ніяких свідчень (принаймні, станом на сьогодні), що Єпископ Полікарп звертався до Московської Патріархії з проханням про переведення до юрисдикції Церкви в Генерал-Губернаторстві. Хтось може заперечити, що немає такої відпускної грамоти й на перехід з Варшавської Церкви до Московської. Однак не слід забувати, що сам Діонісій спочатку просто покинув свою Церкву, її Єпископів і народ, віддавши керування єпископу РПЦЗ Серафіму Ляде [15, c. 295] (1883 – 1950 рр.), відмовившись письмово від Митрополії 23 листопада 1939 р.[14], і лише потім повернувся до головування за підтримки німців.

Тому ні про які відпускні грамоти від Варшави й не могло бути мови. Але, визнавши зверхність Москви, Єпископ Полікарп міг, навіть і з затримкою, але відправити свою заяву до Синоду Російської Церкви (зміг же він потім якось отримати звістку за свою заборону у служінні!). І ганебна втеча з України Екзарха Ярушевича не була причиною для переходу до Діонісія «по факту», тому що інші Єпископи продовжували виконувати свої функції, та ще й 25 листопада 1941 р. провели в Почаєві Собор, яким регламентувалося церковне життя України.

На зазначений Собор П. Сікорський не з’явився. Втім ще 3 серпня 1941 р. заявив, що «те, що було насильно накинуте, мусить бути відкинутим» [5, c. 205]. Вочевидь, мова йшла не тільки про політичну, але й про церковну зверхність Москви. Слова ці були сказані вже в часи окупації Волині, а тому стало зрозумілим, що надії на подальший розвиток своєї діяльності Полікарп покладає на нацистську владу, не припускаючи й елементарної можливості повернення радянського уряду  з одного боку, та йдучи на розрив з Єпископами Рейхскомісаріату – з іншого.

На думку автора, саме Почаївський Собор став причиною остаточного непокоєння П. Сікорського та Д. Валединського. І, як наслідок, вже за місяць по тому Митрополит Варшавський утворив в Україні Тимчасову адміністратуру на чолі з Полікарпом. Таким чином, ці два Єпископи поклали початок новому роз’єднанню православних українців, переслідуючи далеко не благородні цілі в своїй мотивації, й роблячи вигляд відсутності Єпископів України на чолі з Митрополитом Олексієм Громадським. Зорганізувавшись в Святу Православну Церкву на визволених землях України (а не УАПЦ, як це стверджує В. Бедь), вже на той час Архієпископ Полікарп із 4-ма іншими Єпископами-однодумцями провели 9 – 10 лютого 1942 р. в білоруському Пінську Собор, рішенням якого остаточно закарбували роз’єднання православних України.

Опинившись в Україні з таким гучним титулом Церква на визволених землях України практично не мала пастви, бо більшість православних відносилася до Автономної Церкви на чолі з Митрополитом Олексієм Громадським, і в той же час вцілілі від більшовицьких репресій колишні самосвятські «священики» УАПЦ стали знову відроджувати свою діяльність, знову відтворивши свою ВПЦР. Цікаво, що «наприкінці 1941 року Автономна Церква вступила в переговори з ВПЦРадою УАПЦ, вимагаючи пересвяти «тих, хто не має канонічного освячення»» [15, c. 305] – тобто законний Єпископат України дбав про завершення «самосвятського розколу».

Саме тому Полікарпу та його однодумцям слід було подбати про наявність пастви, і рішення було прийняте просто «дивовижне»: під час Пінського Собору його учасники заявили, що «існує дві церковні течії: невелика (sic! – АБ) кількість прихильників Московської Патріярхії і величезна маса населення з поважним числом пастирів, що належали до Української Автокефальної Церкви, що її очолював покійний митрополит Василь Липківський з його ієрархією. Єпископів цієї Церкви не залишилося. Зате залишилося багато священиків, що працюють по місцях і шукають єднання з православною ієрархією нашою … Ухвалили: пастирів вищезгаданої ієрархії приймати в сущім сані (виділено мною – АБ)» [15, c. 311].

Таким рішенням, для вчора ще нехай і агресивній, але все ж таки канонічній в благодатному відношенні її Єпископів Церкві на визволених землях України настав кінець. Прийнявши до себе самосвятських «священиків» в «сущому» (тобто дійсному) сані (визнаючи їхнє «священство» як канонічне), і Полікарп Сікорський, і й усі інші Єпископи, служителі та вірні тієї Церкви самі опоганилися цим самосвятством. Знехтувавши благодаттю Святого Духа отриманому в хіротонії, й віддавши перевагу витвору людському (псевдохіротонія УАПЦ), всі ці люди в канонічному відношенні стали такими ж самим самосвятами, переставши бути Єпископами та священиками

Реакцією на цей Собор у Пінську була вже згадана протестація Митрополита Олексія від 12 лютого. Але не лишилися ці жахливі вчинки колишнього Архієпископа Сікорського й поза увагою Московської Церкви, до якої він формально належав: вже 28 березня 1942 р. в Пасхальному посланні «Православним Архіпастирям, пастирям і пасовим в областях України, поки що зайнятих гітлерівськими військами» Місцеблюститель Московського Патріаршого престолу Митрополит Сергій Страгородський повідомив усіх: «Знайте, що перед Вами вже не православний єпископ Полікарп, а простий мирянин Петро Сікорський, позбавлений всякого священства і архієрейської влади» [11, c. 62]. Це був останній зовнішній удар (бо внутрішній він наніс собі сам) по канонічності Сікорського, як Єпископа. І чи мав на це голова Московського Патріархату? Мав. І тут навіть важливе не засудження його Місцеблюстителем за співпрацю з нацистами (при всій їхній огидності політичний момент тут не є достатнім аргументом для виверження з сану), а саме те, що Полікарп без дозволу начальства перейшов до іншої Церкви; від імені тієї Церкви повернувся додому, роз’єднуючи православних; опоганився самосвятством.

Митрополит Іларіон Огієнко (1882 – 1972 рр., видатний український філолог і вчений, канонічний Єпископ Холмський Церкви в Генерал-губернаторстві) хоча і був в юрисдикції Митрополита Діонісія, але «вважав всіх «полікарповців» за неканонічних» [15, c. 296; 7]. Реакція самого колишнього Єпископа була передбачуваною: 8 квітня він заявив, що не визнає ані дій Митрополита Сергія по відношенню до України, ані такого права з боку Москви. Як відреагував на ці події з забороною Діонісій Валединский наразі невідомо. Але достеменно відомо, що Константинопольський Патріархат, надавши Варшавській Церкві автокефалію Томосом 1924 р., на тому і завершив свої справи щодо польських православних на довгі роки, а тому заява В. Бедя про те, що все це відбулося «з благословення Вселенського патріархату» не витримує ніякої критики.

Наскільки ж терплячим був Полікарп, можна судити з того, що в період з 9 по 17 травня 1942 р. в Андріївській церкві Києва відбулася «хіротонія» ще шістьох «єпископів», серед яких був і Мстислав Скрипник (1898 – 1993 рр.) – особистість настільки неприємна, що спогадам і характеристикам сучасників можна присвятити окреме дослідження. «Висвячений» був позбавленим саном, й зганьбленим самосвятством Полікарпом Сікорським. А тому вважати Скрипника канонічним Єпископом немає ЖОДНОЇ ПІДСТАВИ. Розуміли це й його наступники в Канаді, які вже після смерті Скрипника (що очолив одну з діаспоральних «Українських Православних Церков» (з різними, але схожими назвами), а в 1992 р. був проголошений «патріархом» УПЦ КП [6, c. 120]) пішли на влиття до Константинопольського Патріархату, який таємно у Фанарі (резиденція Константинопольських Патріархів у Стамбулі) рукоположив цих «єпископів» на канонічних Архієреїв, а ті, в свою чергу, повернувшись додому так само таємно повисвячували своїх кліриків. Маловідомий, але факт. Нині це Церква є частиною однієї з Православних Помісних Церков.

Та й чи варто забувати про те, що коли Філарет Денисенко (нинішній голова УПЦ КП) об’єднувався з УАПЦ, то він не визнавав за Єпископів ані Антонія Масендича (1961 – 2001 рр., до об’єднання був фактичним очільником УАПЦ, визнаючи зверхність Скрипка, що жив у Канаді), ані Володимира Романюка (1925 – 1995 р. в подальшому – 2-й голова УПЦ КП,), й звершив над ними Архієрейські хіротонії в своєму домовому храмі [13; 9] разом із Яковом Панчуком (1931 – 2004 рр., колишній Єпископ Почаївський). Тому і вчорашній архімандрит Віктор Бедь, канонічний (хоча останнім часом і доволі одіозний своєю ворожою діяльністю до Української Православної Церкви, яка довгі роки дбала про нього), приставши до УАПЦ, втратив своє священство. Зробив це сам, і без всякого примусу та потреби …

Роз’єднання – це завжди погано, якщо не сказати трагічно. Й українське Православ’я за минуле сторіччя зазнало чимало таких роз’єднань. Втім, в подальшому з’єднанні Української Православної Церкви та УПЦ КП ще можна шукати варіанти застосування економії (хоча все вже придумано – проблема у відсутності повноважень тих, хто міг би це реалізувати), але у випадку з УАПЦ це просто неможливо. Важливо з’єднати наших православних братів з УАПЦ (окрім викривлення історії та догматичного сприйняття УАПЦ 1921 р. вони сповідують ту ж саму віру, що й ми), але з ієрархією питання можна буде вирішити лише шляхом хіротоній, а не простого прийняття. І в світлі останніх рішень спільної комісії між УПЦ КП та УАПЦ про найскоріше об’єднання [8] це не може не викликати тривогу за подальшу долю українського Православ’я.

Використана література

  1. 4 – 5 червня в Києві відбувся Помісний Собор УАПЦ, участь в якому прийняли і делегати новоствореної на Закарпатті Карпатської єпархії – Режим доступу: http://uuba.org.ua/novini/novini-akademii/rezonans/1446-4-5-chervnia-v-kyievi-vidbuvsia-pomisnyi-sobor-uapts-uchast-v-iakomu-pryinialy-i-delehaty-novostvorenoi-na-zakarpatti-karpatskoi-ieparkhii. Дата доступу: 09. 06. 2015 р.
  2. Арсеній Бочкарь, архім. Перлина Придніпров’я: Свято-Миколаївський Кафедральний Собор м. Дніпродзержинська (історичного Кам’янського). – Дніпродзержинськ, 2013. – 274 c.
  3. Болотов В. Лекции по истории Древней Церкви І – ІІ. Т. ІІ. – 574 с.
  4. В УАПЦ вирішено утворити 2 єпархії на Закарпатті [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://uaoc.lviv.ua/index.php?id=28&tx_ttnews%5Btt_news%5D=141&cHash=1e146482151db2654ded8b4eb3d946c9. Дата доступу: 09. 06. 2015 р.
  5. Власовський І. Нарис історії української Православної Церкви. – К., 1998. – 416 с.
  6. Драбинко А. Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории). – издание свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, К., 2002. – 287 с.
  7. Іларіон Огієнко, Арх. «ЛИПКІВЩИНА» І ПЕРЕШКОДИ ДЛЯ ВИЗНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЦЕРКОВ [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://kyiv-pravosl.info/2015/06/08/lypkivschyna-i-pereshkody-dlya-vyznannya-ukrajinskyh-tserkov/. Дата доступу: 10. 06. 2015 р.
  8. Комісії УПЦ КП та УАПЦ пропонують кроки до об’єднання двох Церков [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cerkva.info/ru/publications/articles/6958-rishennia.html. Дата доступу: 10. 06. 2015 р.
  9. Лжехіротонія Володимира Романюка [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=g1boRiUfGxk. Дата доступу: 10. 06. 2015 р.
  10. Липківський В., митр. Історія Української Православної Церкви. Розд. 7. Відродження Української Церкви. – Б/д, б/в. –  175 с.
  11. Пащенко В. Православ’я в новітній історії України. – Полтава, 1997. – 355 с.
  12. Писания мужей апостольських. – Издательский Совет Русской Православной Церкви, 2008. – 672 с.
  13. Повторна лжехіротонія Антонія Масендича [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=ZhK31yYO9OQ. Дата доступу: 10. 06. 2015 р.
  14. Свитич А. Православная Церковь в Польше и ее автокефалія [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.librarium.orthodoxy.ru/svitich.htm. Дата доступу: 09. 06. 2015 р.
  15. Хомчук О. Церква поза церковною огорожею. Розколи і руйнація Української Православної Церкви в пошуках «Константинопільського визнання». – Чикаго, США, 2002. – 621 с.
  16. Цыпин В., прот. История Русской Церкви. – Издательство Спасо-Преображенского Валаамского монастиря, М., 1997. – 831 с.

Автор: Архімандрит Арсеній (Бочкарь)

P.S. Інформаційний ресурс “Закарпаття релігійне” не співпрацює з жодною із конфесій. Тут мають право висловлювати свої думки всі бажаючі. 

(Переглядів: 386 )

Читати більше

Паломництво до блаженної Марти Вецької Просіть - і дасться вам. Я просила і Бог почув моє прохання. Третій рік поспіль я планувала взяти участь у паломництві до бл. Марти Вєцької, яке прохо...
Команда закарпатських волонтерів-священиків греко-католиків планує поїздку в зону АТО 11 грудня команда закарпатських волонтерів-священиків греко-католиків планує поїздку в зону АТО."Напередодні дня Святого Миколая хочеться потішити тих...
Програма проведення науково-публіцистичних читань «ЗБУДУЙМО ПАМ’ЯТІ НЕВИГАСНИЙ ВОГОНЬ У СЕРЦЯХ ПОКОЛІНЬ НАВІКИ…»... ПРОГРАМА проведення науково-публіцистичних читань «ЗБУДУЙМО ПАМ'ЯТІ НЕВИГАСНИЙ ВОГОНЬ У СЕРЦЯХ ПОКОЛІНЬ НАВІКИ...» присвяченої полеглим за волю та ...

Про автора

1 Коментар

  1. читач 08.02.2016 at 11:29

    Дуже вдячний автору за викладений матеріал! Дай Бог, щоб люди читали і думали своєю головою, а не слухали і читали заздалегіть хибно-сформовану аферичну інформацію! Питання не в тім, що В.Бедь вже в кінці кінців Слава Богу визначився хоча б з якоюсь юриздикцією, а в тому, що він подає завідомо неправдиву інформацію. Незнаю яка справжня ціль таких вчинків, та асоціація в мене особисто така – він вийшов від нас, бо і не був нашим. Навіщо цій людині був потрібен сан, можливо він і сам не знає! Ця людина зовсім не орієнтується в богослужінні. І говорю це не для того, щоб очорнити його, а це прикрий факт!!! Юрист – непоганий, політик – не гірший за багатьох, та ось священнослужитель – мяко кажучи не дуже! Жив би собі, трудився, заробляв кошти, та навіщо йому було посвячення бачимо по “плодам”…

Залишіть коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов'язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.