Як воюється керівнику капеланської служби Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор»

Як воюється керівнику капеланської служби Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор»

 |   | 

Розмова з керівником капеланської служби Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор» отцем Миколою МЕДИНСЬКИМ-ЗАЛІЗНЯКОМ про особливості служіння капелана-націоналіста

Про історію створення капеланської служби ДУК «Правий Сектор»

Наказ про створення і розбудову капеланської служби ДУК «Правий Сектор» дав провідник Правого Сектору Дмитро Ярош. Після організації самого ДУК «Правий Сектор» у зв’язку з активізацію збройної боротьби проти російських загарбників, провідник побачив дійсну потребу не лише у військовому вишколі добровольців, але й у їхній духовній опіці.

Воїн на війні, а тим більше свідомий націоналіст, що захищає у жахливій нелюдській загарбницькій війні право на існування свого народу та свою Батьківщину, потребує не лише психологічної, але й особливої духовної підтримки. Психологи, метою діяльності яких є повернути здоров’я розтрощеній жахіттями війни психіці людини, не можуть забезпечити духовного здоров’я. В основі духовного здоров’я перебуває світоглядне та свідомісне вкорінення у вищих духовних цінностях, в яких людина переростає себе як окремішність чи просто представника роду людського, й постає причетною до світу Богом створеного як носій національної гідності. Цілісність світогляду тут потребує збалансування особистісного, Божого та національного вимірів людського життя. Тож тут є доречною праця досвідченого духівника. Духовні потреби воїна є глибшими від психологічного рівня й допомога психолога є малоефективною. А ідеологічна націоналістична мотивація до дії без глибокого духовного вкорінення особистісної свідомості в Бозі не має способу звіряти людську правду з Божою Істиною.

Та український націоналізм має давню традицію духовної опіки. Історія капеланської служби націоналістичних військ є набагато глибшою та давнішою. Початки, очевидно, ще в козацькій добі. Нашими попередниками є капелани УГА, капелани УПА та капеланська служба ВО «Тризуб», яка працювала пізніше і на Майдані, зокрема і з нашими побратимами. Тож у нас це все відбувається природно, бо духовний супровід є традицією для українських військ.

Головною місією капелана є духовний провід побратима. Значно меншою мірою ми переймаємось пропагандою чи популяризацією своєї праці. Так на сцені за весь період Майдану отець Микола з’являвся разів зо два.

Особливість особового складу ДУК «Правий Сектор» у тому, що тут зібрались “кращі з кращих” — свідомі особистості, глибоко вмотивовані добровольці, які взяли на себе відповідальність за захист та розбудову Батьківщини. Їх не треба переконувати в необхідності служити ближньому аж до самопожертви. Вони це вже роблять свідомо. Це їхній особистий вибір. Однак існує потреба у постійному оприсутнені цього особистісного вибору перед Богом і Україною, утвердженні їх у вірі й любові, надії в немарності людських зусиль й особистісного внеску.

За такої умови відсутні різномовні чи міжнаціональні проблеми. Головне, щоб цінності, які сповідуються, були єдиними, були цінностями, встановленими Єдиним Богом. Водночас слід зазначити, що Божі цінності людина сприймає людською мовою, а мовою українського націоналізму через Богом визначену культурно-історичну особливість є українська мова. Тому українська мова має пріоритетне місце в духовному утвердженні. Але неважливо якою саме мовою спілкуються побратими, важливо, що тебе бачить Бог, що Він чує твою щиру молитву і звернення як сина своєї землі, свого народу, як особистість, що утверджена гідністю цілої нації разом з її історією та майбуттям звернутись до Бога з сучасної України.

Водночас сьогодні гідне українство існує у багатоманітті. Тому й наша капеланська служба є міжконфесійною. Щонайбільше священиків, зрозуміло, з УГКЦ, бо ж вона не втрачала навиків духовної опіки націоналістичного руху й у найважчих часах минулого століття, з її духовним вихованням українського народу пов’язано й національне відродження та утвердження незалежності України. Останнє треба сказати й про УПЦ КП. Тому між капеланами з УГКЦ та УПЦ КП в нас повне порозуміння. Ці Церкви є носіями Київської християнської традиції східного обряду. Це ж стосується й УАПЦ. Тож тут немає ніяких віроповчальних чи обрядових невідповідностей, критичних несумісностей у Таїнствах чи традиції. Особливо з огляду на нагальну потребу опікуватись духовним проводом добровольців, а не вишуковувати відмінності. Переважна більшість побратимів є християнами східного обряду, тож і переважна кількість наших капеланів теж.

Добре співпрацюють і римо-католицькі капелани. Щодо протестантських капеланів, виникає об’єктивна потреба для здійснення ними духовного проводу бійців в організації окремого протестантського загону, бо ж існують обрядові й віроповчальні відмінності.

Наразі є священики й пастирі, які спочатку беруться за допоміжну роботу (співпрацюють як медбрати, волонтери, допомагають при потребі капеланам). Серед таких священиків є й представники УПЦ (МП). Однак до цієї Церкви через те, що вона стала знаряддям ідеологічної пропаганди агресора, маємо дуже обережне ставлення. Але це не заважає окремим священикам з УПЦ (МП) у разі їхнього звільнення від належності до так званого “русского міра” — загарбницької ідеології країни-агресора, співпрацювати з нами.

Слід наголосити, що духовний провід і опіка не мають нічого спільного із пропагандою та нав’язуванням якихось переконань усім. Однак у бійців на передовій, де життя й смерть настільки щільно й гостро стикаються у кожній миті, може з’явитись потреба у наверненні до Бога. Тому поруч має бути капелан. Мусульмани, юдеї чи невіруючі не примушуються до обрядової чи віроповчальної складової капеланської служби. Для бійців капелан – це побратим, що завжди поруч і тримає у своїй руці духовний меч та шукає прихистку Божого заступництва й підтримки Божою волею. Він має приносити побратимам духовну підтримку, розраду й натхнення. Іноді бійцям достатньо поруч капелана, щоб кулі й уламки снарядів минали, завжди бійцям потрібна віра в любов Божу, в немарність своєї найвищої жертви через любов до ближнього. Систематичний обрядовий супровід вкорінює свідомість бійця в духовну глибину світу, відкриває віру в надприродне значення його дій та подій, дає надію на спасіння від остаточності смерті та утверджує в любові до Бога та до ближнього, що огортає і самого бійця.

Про війну збройну та ідеологічну

Зараз видається, ніби боротьба ведеться в основному збройна. Й військові капелани служать на передовій. Ми знаємо, що сучасна війна є війною гібридною, і один з найстрашніших її фронтів – інформаційний. Однак інформаційна війна насправді є лише блідим відображенням війни ідеологічної, де воюють ідеологемами та міфами, воюють правдою та брехнею, воюють не стільки за територію, як за душі. Тут воюють за історію і Батьківщину, за свідомість і світогляд, воюють сьогодні за минуле та майбутнє. І ця війна є найстрашнішою, бо ж мова йде зрештою про спасіння людини як образу і подоби Божої. Духовна боротьба ведеться на рівні індивідуальному й національному, за свідомість й душу кожної людини. З одного боку – це війна за життя людини, народу, нації, життя гідне, правдиве й праведне. З іншого – війна проти людини – гідного українця, та України як держави.

І ця духовна боротьба ведеться протягом століть. А московська Церква завжди була форпостом шовіністичної російської ідеології. Ця Церква стала ідеологічним знаряддям російської імперії, що винищує дух українства у свідомості віруючих. Вона поступово робить з вірян безвільних безбатченків та зрештою – слухняних служників агресора, що загарбує нашу Батьківщину. Саме на території найбільшого впливу УПЦ (МП) ми бачимо поширення зарази сепаратизму, запроданства й яничарства. А все зазвичай починається зі ствердження неблагодатності рідної української мови, непридатності її для богослужінь та звернення до Бога. Поступово ця теза розширюється до визнання меншовартісності усього українського, до паплюження української історії, підміни справжньої національної гідності ефемерною міфологемою величності штучно створеного зі шматків викривленої й викраденої в українців історичної пам’яті ідеологеми “Русского міра”.

Та я наведу конкретний приклад поступової пропагандистської роботи духовенства цієї церкви навіть не в центральній чи східній, а у західній Україні. У Коломиї я питав прихожан УПЦ (МП) років 7 тому, чому ж вони ходять саме до московської церкви. Тоді вони відповідали, що “Бог один, а ця церква знаходиться найближче”. Та вже років 5-3 тому вони відповідали, що “це ж єдина канонічна Церква”. Як бачимо, якщо спочатку люди туди ходили у пошуках Бога, а обирали саме певний храм через зручність до нього добиратися чи ж через звичку туди ходити з дитинства, то згодом вони перестали говорити про Бога. Бога підмінив статус “єдиної канонічної Церкви”, яка ніби цим своїм лише статусом, нею самою їй призначеним, викупила право на Божу Правду, взяла на себе місію паплюжити українську мову та перетлумачувати українську історії на догоду імперській політиці Росії. Вона значною мірою стала засобом ідеологічної пропаганди і завоювання України через підкорення душ українців.

Тож так церковна пропаганда працює. І спочатку люди аргументують свою церковну належність буттєвим комфортом (ближча церква, наші батьки у неї ходили), а через декілька років – починають бачити й «канонічні» переваги. Спочатку люди приходять в храм для пошуку Єдиного Бога, а через декілька років – уже пишаються належністю до церковної інституції, яка чомусь виявляється «єдиноканонічною». Отже вони шукали Бога, а стали частиною Церкви як земної інституції з її політично-ідеологічним служінням. Та найцікавіше, що ті священики часто не привезені із Росії, а місцеві, але наскільки просочені тією ідеологією московського шовінізму, зверхності, земної гордині, що вони сіють цю духовну заразу й у західній Україні.

У військовій вервиці, яку ми здійснюємо з побратимами, є слова: «кров наших полеглих побратимів прийми Господи, як жертву відкуплення за гріх яничарства і запроданства, що був присутнім в історії нашого народу». Ось якраз проблема тих прихожан, що з діда-прадіда були щирими українцями, але піддались на ідеологічну пропаганду – це гріх яничарства, запроданства, гріх духовного рабства. Коли люди не усвідомлюючи того, що руйнується таким чином історична пам’ять як основа нашої нації, піддаються цій ідеологічній заразі і стають носіями духовного вірусу зачарування чужою імперською ідеологією.

Беззаперечно, що в цьому значною мірою винна й відсутність духовно-патріотичного виховання на державницькому рівні. Та й навіть церковне духовно-патріотичне виховання досі не набувало необхідного широкого масштабу, бо ж Церква (я маю на увазі власне українські Церкви) не мала того державного впливу, щоб це зробити масово. Та якщо на Західній Україні таке духовно-патріотичне виховання церквою і мало значний вплив, хоч і недостатній, то на центральній і східній Україні здебільшого духовний вплив Греко-Католицької Церкви був мінімальним. Хоча тут слід швидше говорити про низький рівень впливу. Бо ж саме насаджування, нав’язування духа меншовартості, неповноцінності через масовий вплив ідеології Кремля на суспільну свідомість зокрема через ЗМІ та Московську Церкву був настільки сильним, що того, що робилось нами було замало для духовного відродження українців.

Та якщо минулого століття пропаганда Кремля агресивно впливала на свідомість українців (і повністю намагалась контролювати її) здебільшого через партійну ідеологію (компартія, комсомол) та всю систему освіти й цілий інформаційних простір, то сьогодні обставини інші. Тому подив викликає сучасне яничарство, адже ніхто не примушує тих людей, які добровільно відмовляються від своєї національної гідності та історичної пам’яті, це робити. Немає ні загрози втратити роботу чи не здобути освіту, ні загрози бути переслідуваним, висланим до Сибіру чи ж ув’язненим. Та є внутрішня світоглядна загроза – втратити себе як духовно вкорінену відповідальну перед Богом та Україною особистість зі здоровим історично-культурним фундаментом та гідним майбутнім. І вони з цієї загрози користаються. Вони скорюються не перед зовнішнім примусом і страхом, але перед внутрішнім поневоленням від слабкості меншовартісності й упосліджуваності. Понівечені безпам’ятством і зневірою та уярмлені рабською покорою душі. Як вони можуть вільно відповісти на Божий заклик стати знаряддям любові до Бога та любові до ближнього? Під впливом церковної московської пропаганди здійснюється сьогодні світоглядне загарбання України кремлем.

Тож щодо сучасних українців-носіїв московської духовної бацили, то це їхня добра воля, звичка і вибір. Парафіяни, що тепер ходять до Московського Патріархату, мають вибір. Особливо в Західній чи Центральній Україні, де в кожному селі наявна альтернатива із УПЦ КП чи УГКЦ. Хоча слід визнати, що основний кістяк прихожан Московської патріархії в Західній Україні – колишні комуністи, представники місцевої влади, люди похилого віку, чиєю земною батьківщиною був атеїстичний Радянський Союз.

Тому розуміємо, що навіть по закінченню збройної війни російського агресора проти України, після нашої перемоги над загарбником, внутрішня війна на рівні свідомості продовжуватиметься. Війна за душі українців триватиме.

Але нічого не стається в житті просто так. В усьому діє промисел Духа Святого. І очевидно ці жахливі випробовування є й горнилом української духовності.

Про головні засади й напрямки капеланської роботи

Духовні

Капелан – це воїн на духовному фронті. У нього особливе поле бою і особлива зброя й під час військових дій, й після їх закінчення. Його завданням є духовний провід бійця-побратима під час його вишколу, у бою та в мить перепочинку, опіка духовним станом поранених, звільнених з полону, тих, хто повертається до мирного життя, їхніх близьких та родин.

Щодо духовного виміру боротьби, вкажу на деякі його засади. Будучи щирими християнами, маємо керуватись Заповідями Христовими та Ним продемонстрованим способом вирішення конкретних життєвих проблем. Тому щонайперше ми задаємось питанням, а як на моєму місці вчинить Христос? Згадуємо відповідну історію з Біблії, звіряємо обставини і чинники, узгоджуємо із віроповчанням.

Зараз ми зустрілись із ворогом на своїй землі. Грубо кажучи – з неуком. А церковна наука каже: «неука навчи». Гріх мовчати, коли чиниться відверте зло. Гріх закривати очі на брехню, що підміняє собою Правду й приводить до кривавої борні. Християни мають захищати свою землю, дотримуючись Христової науки, і не змовчати на гріх.

Загарбники, запроданці та неуки — вони прийшли на нашу землю творити гріх. І якщо ми будемо мовчати, ми долучаємось до того гріха. І люди, котрі кажуть, що вони за мир, а війна не їхня справа, хай не грішать, бо вони мають великий гріх, підтримуючи зло через допущення військової агресії.

Тож як на нашому місці вчинив би Христос? Я кажу хлопцям, що якби Христос був тут, Він би зараз був на передовій. Чому? Бо треба бути послідовним у розумінні дії Христа. Тут завжди слід відрізняти, чи це стосується моменту захисту Правди Божої та своєї землі, чи це стосується моменту агресії. Поставивши це запитання, ми можемо дати адекватну відповідь в кожній конкретній життєвій ситуації. А Христос, коли зустрівся з подібною категорією людей, з якими зустрівся сьогодні й наш народ, в подібних обставинах, будучи втіленням Любові, не проповідує, не розказує, а діє. Як би ми сьогодні сказали, не йде на так-звані «мирні переговори» із злочинцем. Коли Христос заходить у храм (Батьківський дім, святилище Бога Отця) і бачить там торгівців (зайд), він перевертає ногою стіл, бере в руки бич і виганяє їх з храму: «Іди звідси і не осквернюй Дім Отця мого».

Прозираючи далі, бачимо, що тут ще один пласт значень: торгівці в храмі, це ті, котрі на місце, яке має займати Бог, ставлять гріш. Торгівля в храмі в цьому значенні відкриває шлях запроданству духовному, підміні духовних цінностей земними вигодами. Зайди і запроданці мають бути вигнані з Отчого дому. Крім того, Христос як втілення Любові, виганяє їх з храму б’ючи. Хіба Він Сам Собі суперечить у цій дії? Ні. Є категорія людей, які не розуміють іншої мови, крім мови сили.

Сьогодні ми зустрілись із зайшлими торгівцями набагато страшнішими, ніж ті торгівці. Ці торгівці – це торгівці душами наших дітей. Московські попи протягом століть несуть вірус московського шовінізму в душі наших дітей і молоді, намагаючись перетворити їх на душі запроданців. Крім того, ми маємо справу з торгівцями, які торгують кров’ю наших дітей, вони паплюжать світлу пам’ять наших героїв і минулої і сучасної доби. Вони топчуться по крові наших дітей. І ми як сини нашого народу, як добрі практикуючі християни повинні в цей момент уподібнитись Христу. І взявши бич (тогочасна холодна зброя) у руки. Я це кажу образно, коли це стосується, скажімо капеланів. Бо при згадці про два мечі, що їх мали учні Христа, я згадую й про ті два мечі, що в двох руках: в лівиці – меч віри і надії, меч духовний, а в правиці – меч двосічний (це якраз той реальний меч, від якого згине той ординець і загарбник, що прийде на нашу землю з мечем). Тож наша зброя для захисту також має бути подвійною – духовною та реальною.

Звичайно, капелани несуть меч духовний, а бійці – меч реальний. Та ми усі, як практикуючі щирі християни повинні уподібнитись до Христа. І взявши в руки бич сучасний, вигнати з нашої землі всякого торгівця, ординця, чужинця-загарбника, котрий прийшов сюди порушувати Божі Заповіді і творити гріх. Вигнати зі словами: «іди звідси і не осквернюй нашу святу Богом дану українську землю». Бо Україна і є нашим земним храмом Небесного Отця.

Організаційні

Своєрідні капеланські служби є і в УПЦ КП, і в УПЦ (МП), в протестантів та чи не в усіх інших Церков. Офіційна капеланська служба є і в УГКЦ. Капеланська служба існує при багатьох військах.

У чому ж відмінність капеланської служби саме націоналістичної структури? Чим ми відрізняємось від офіційної капеланської служби при сучасному українському війську? Тут є одна особливість, яка випливає із характеру ДУК «Правий Сектор». Бійці-добровольці, разом з якими ми служимо, є глибоко вмотивованими свідомими особистостями, добровольцями і побратимами. Їх немає потреби переконувати захищати свою Батьківщину, бо вони свідомо й добровільно взяли на себе відповідальність щодо захисту й розбудови Україну. Їх не треба закликати поважати ближнього свого, бо вони знають, що таке справжнє побратимство із щоденного бойового й життєвого досвіду. Та чого вони справді потребують, це довершення духовного розуміння своїх зусиль і жертв, правдивого визначення свого місця у цій кривавій боротьбі зла проти життя. Життя людини у всіх його важливих визначних вимірах, і як особистості, і як представника народу та нації, і як будівника Батьківщини згідно з Божими Заповідями. Бо саме через ось ці життєві виміри розкривається людина як дійсний Образ і Подоба Божа. Їм потрібно надати можливість побачити духовний вимір і значення їхніх дій та жертв.

Для християнина «Немає більшого блага, ніж віддати душу свою за ближнього свого». Воїн, який загинув захищаючи свою землю, свою родину і свою Україну, він вже, незалежно від людського визнання, належить до Чину Святих Воїнів Українського Народу.

І як керівник капеланської служби Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор», я зрозумів, що тут потрібен більший наголос на прививанні любові до Бога через любов до свого народу, своєї нації. Дві головні Заповіді Ісуса Христа: перша — Люби свого Бога всім серцем своїм і душею своєю, і друга – люби свого ближнього як самого себе. Ці заповіді дублюються головним гаслом українського націоналіста: «Бог і Україна». Якщо, наприклад, слідування першій заповіді завжди у церковних капеланських структурах виконувалось добре і якісно, то виконання другої заповіді «Любов до ближнього», хоч завжди і пропагувалось церквою, але можливо слабше наголошувалось, в усякому разі протягом останнього десятиліття (бо в часи УПА капеланською службою це робилось дуже потужно і ефективно). Але сьогодні ця заповідь втрачає свою живу ідентичність, з неї вихолощуються або ж недостатньо проектуються дійснісні життєві характеристики “ближнього”.

Тож я хочу, щоб наша капеланська служба цей момент врахувала і ставила більш чіткий наголос на любові до ближнього як любові до свого народу, що має гідну минувшину, величну історію, поважає своїх предків і нащадків. Адже ж ближній, це не просто якась абстрактна людина, і не будь-яка людина, але це Людина, що поділяє моє життя, історію, майбуття.

Офіційна капеланська структура це не завжди враховує і на цьому акцентує, надміру вихолощуючи національні характеристики «ближнього», можливо зважаючи на нерозуміння світовою спільнотою сьогодні націоналізму, патріотизму як запоруки й дійсної життєвої основи правдивого християнського життя.

З врахування ж реальних духовних потреб наших бійців-добровольців, наша капеланська служба є міжконфесійною. Оскільки більшість віруючих добровольців є християнами київської традиції східного обряду, то найбільше наших капеланів з УПЦ КП та УГКЦ, є й представники УАПЦ та римо-католики. У зв’язку з обмеженою кількістю можливих капеланів важко забезпечити усе різноконфесійне розмаїття. Однак ми готові за потреби й можливості до співпраці і з капеланами-протестантами, і з мусульманами чи іудеями. Та в такому разі було б зручніше здійснювати капеланське служіння при створенні окремого загону, скажімо, лише суто із протестантів. Але за жодних обставин ніхто не збирається примушувати когось до певної обрядово-віроповчальної належності. Кожен боєць має право вирішувати свої віросповідні потреби згідно з власною волею. Однак повинен за потреби мати доступ до капеланської підтримки. З-поміж наших опікуваних є ті, хто й раніше були практикуючими вірними й залишились такими, інші – були не практикуючими, але такими стали або ж стають, є – не практикуючі, або й невіруючі, для яких ми просто побратими з добрим словом розради. Однак особливі екстремальні умови війни створюють дійсну потребу в присутності капелана серед побратимів. Крім того, ми зустрілись з величезним вливом в лави ДУК «ПС» нових людей, що ускладнює роботу, бо ж щоразу доводиться починати проповідь з найпростіших речей.

Насправді ж на фронті не практикуючих людей малий відсоток. Свист куль та вибухи снарядів збільшує потребу людини у Божій підтримці. Тож у завдання капелана входить і практичний духовний супровід, що включає богослужіння, сповідь, повчання.

Зараз ми працюємо над програмою капеланського вишколу. Зрозуміло, що спосіб капеланського служіння на підготовчій базі добровольців чи в резервному батальйоні, безпосередньо на фронті, чи пізніше в процесі реабілітації бійців (після бойових дій, поранених, звільнених з полону), відрізнятиметься. Що ж до основних форм, то тут значних відмінностей немає.

Бог та Україна

Головним стрижнем побудови капеланського проводу ДУК «ПС» має бути поєднання духовного та національного: «Бог та Україна» у відповідності двом головним Заповідям Христа: «Люби Бога свого та люби ближнього свого».

У сучасному світі бояться слова націоналізм. Насправді ж здоровий націоналізм є найкращим засобом спротиву будь-якому шовінізму та основою патріотизму. І побратими-капелани покликані пояснити і українській і світовій спільноті, що український націоналіст-патріот, що сьогодні демонструє найвищий прояв християнської любові, стоїть на захисті збереження не лише України, але й цілого світу, Богом створеного, від сатанинського всепожираючого агресора і загарбника, що послуговується шовіністичною імперською ідеологією та нелюдською ненавистю й брехнею. Насправді ж острах націоналізму, поширений сьогодні у світовій суспільній свідомості, є продукцією цієї ж брехливої московської шовіністичної ідеології. Та націоналіст, на відміну від шовініста, спирається на любов до ближнього, а не на ненависть. Тож справжній націоналіст щиро виконує другу заповідь Христа: «Полюби ближнього свого як самого себе». І ближнім для нього, зрозуміло, є щонайперше його сім’я, рід та нація, його Україна, та зрештою — й світ, у якому знаходиться його Батьківщина й живе нація. І він готовий захищати та розбудовувати їх з любов’ю. І він готовий з любові до ближнього пожертвувати собою. Натомість для шовініста, який ненавидить іншого, весь світ зрештою стає ворожим середовищем, яке він прагне використати, підкорити, побороти, зруйнувати, знищити. Захищаючи ж світ, Богом створений, від цієї ненависливої, брехливої, руйнівної сили, український націоналіст сьогодні демонструє любов до Бога через свою любов до ближнього, любов до свого народу, нації, України.

Отже, головною особливістю капеланської служби ДУК «ПС» та націоналістичних організацій є духовний провід. На відміну від духовного супроводу офіційного військового капеланства, спрямованого на забезпечення доступу бійця до Бога та релігійної практики й віроповчання незалежно від життєвих належностей бійця (зокрема національної ідентичності), наш духовний провід спирається на ці базові належності людини як на необхідну основу формування здорової духовності. Людина є Образом і Подобою Божою. Але Боже в людині може проявитись лише посередництвом справжнього людського. Правдивої вільної і свідомої людини без національної належності та Батьківщини не буває. Національна гідність та земна Батьківщина є запорукою й можливістю людського служіння Богові та реалізації людиною головних заповідей Христа: Любити Бога та любити ближнього.

Образ Божий може проявитись в людському. І саме через людське він діє. Головне тут зберегти баланс між Божим і людським таким чином, щоб людське не затьмарювало Божого, щоб людська земна ідеологія не підміняла собою Божого. Та людські особливості, зокрема національні, є тією земною оболонкою Божого, у якій це Боже і проявляється. Людина не може бути абстрактною людиною, вона має національну ідентичність, вона має свою земну Батьківщину. І тому любити Бога і любити ближнього вона природно може саме із цієї своєї людської ідентичності і узгоджено з нею. Націоналістичний духовний провід полягає в тому, що служити Богові і діяти згідно з Його волею треба не нехтуючи, а утверджуючи свою людську ідентичність, не руйнуючи і не паплюжачи її, не підмінюючи Богом дану людську визначеність, яка містить національну свідомість, історичну пам’ять, визнання Богом даної Батьківщини, не зраджуючи і не запродуючи таку на догоду земним владам, пропаганді, ідеології.

Натоміть пропаганда московської шовіністичної ідеологіє є брехливою, а отже – вона є виявом неправди, підміни Божого і Богом даного штучним, людським витвором. А до Бога тільки і можна дійти через справжнє земне, Богом визначене людині, через Богом даровану людськість з її конкретними національними й історичними життєвими ідентичностями. Любити Бога може людина, яка має свою національність і Батьківщину, яка шанує свою історію, через яку Бог провадить її в майбутнє, та своє майбутнє не як окремішність, відірвану від родини і дому, а як фундамент і осередок родини і дому. Бог проявляється в родинному затишку і влаштуванні за Богом встановленими заповідями своєї Батьківщини. Тож наш духовний провід покликаний формувати здорову духовність українців з патріотизмом та націоналізмом. В майбутньому це стане в нагоді й при розбудові звільненої від загарбників України.

Головне завдання

Капеланство як духовна служба націоналістичної організації і в майбутньому має нести наше бачення єдності Любові до Бога та любові до своєї нації. І цей духовний патріотичний стрижень – основа потужного українства. Надихати потужне ядро українства – формувати гідне майбутнє України, майбутнє із здоровою духовністю, тверезим сприйняттям дійсності, гідною позицією відповідального перед Богом, родиною та домівкою українця. Викорінення в душі молоді і нашого народу загалом духа меншовартості, неповноцінності – ось наше завдання. Боротьба із духовною бацилою, котру несе шовіністична російська імперська ідеологія. Спонукання до свідомого відповідального національного самоствердження.

Дві головні Заповіді Ісуса Христа: любити Бога та любити ближнього свого, що дублюються основними гаслами націоналіста: Бог і Україна, — ось вони й складають два наріжних камені побудови духовно здорової України, у якій би реалізувався задум Божий щодо нашого народу. Наслідуючи капеланів УПА, УГА відносно цього ми і будуємо свою роботу. Є вертикаль – Бог та людина, але людина не позбавлена своїх Богом даних характеристик, а людина з родиною, історією, Батьківщиною та майбуттям, у яких (горизонталь) проявляється Божа воля і провід. Тому ми й говоримо про духовний провід, бо вчимо жити у своїй Батьківщині згідно із Божими настановами. Український націоналізм є вищим проявом Любові до ближнього і правдивим проявом любові до Бога, бо ж лише свідомий своєї людськості здатний адекватно й гідно відповісти на заклик Божий. Наше завдання після перемоги над зовнішньою агресією, побороти внутрішню агресію і окупацію, вилікувати духовно націю від зарази меншовартості, що заважає будувати Україну. А викорінити таку можливо через духовний провід і формування здорового світогляду нації, кожного українця.

Тож основна мета нашої капеланської служби не лише в наданні можливості отримати духовний супровід бійцеві-побратимові, який того потребує, але у формуванні його здорової духовності. Здійснюючи духовний провід ми утверджуємо свідомість воїна в любові до Бога та любові до ближнього. Таким чином ми послуговуємось формуванню й особистісного цілісного, духовно вмотивованого світогляду. Через любов до нації реалізується й заповідь любові до Бога. Людина стає його творчою силою, що бере на себе відповідальність з любов’ю захищати й будувати світ.

Людина не вкорінена в Батьківщину, позбавлена національної пам’яті, втрачає основи особистісної гідності дати належну обґрунтовану відповідь Богові на його заклик стати знаряддям Любові. Людина покликана любити Бога, покликана любити ближнього, покликана бути знаряддям Божої любові і в любові до Бога та ближнього розбудовувати майбутнє. Яничарство – гріх, породжений вилущенням національної пам’яті та вкорінення людини. Яничарство і запроданство – гріх втрати людиною особистісної гідності, за якого людина стає знаряддям зайд й окупантів, за якого людина перетворюється на маріонетку земних влад й сил сатанинських.

Національне вкорінення є запорукою привнесення Божої любові в світ, бо людина не народжується без роду і племені, бо Батьківщину людині дає Бог. І людина несе відповідальність перед Богом не лише за своє особисте життя, але й за життя предків та нащадків, за розбудову і догляд дарованої Богом Батьківщини. І як Адам був покликаний доглядати сад Едемський, так і український націоналіст покликаний Богом доглядати й захищати за Божою волею свою Батьківщину. І український націоналіст з гідністю має нести відповідальність за справу опікуватись власним садом і родом, стати знаряддям Божої любові для цього саду і роду – України, а через свою відповідальну діяльність – й цілому світові. Бо ж Бог уділив нам своєю волею цей шмат світу під нашу відповідальність. Й запорука особистісного спасіння людини, як і спасіння людства загалом, у цій місії. Не буде свідомих духовно загартованих націоналістів – не буде України як Богом заповіданої нам земної Батьківщини. Свідомість цієї вищої місії є стрижнем усіє життєдіяльності українських націоналістів. Бо для українців заповіданим для догляду й опіки садом Едемським є Україна. Тому Бог і Україна – два покликання, що насправді є одним покликом Божим для нас, проявленим у Небесному і земному вимірах, є фундаментом світогляду духовно вкоріненого громадянина України. Відірвана від свого ґрунту людина не має змоги потужно прорости для гідної відповіді Богові, для виконання своєї місії нести Божу любов у світ.

Ближній це той, хто поділяє з тобою спільну пам’ять, спільну історію, спільну Батьківщину, хто бачить з тобою одну дійсність і діє за єдиним покликом Бога, розбудовує одну єдину Україну разом з тобою. Любов до ближнього є водночас і любов’ю до Бога. Адже цей ближній є образом і подобою Божою. Виражаючи діяльно аж до самопожертви свою любов до цього ближнього, ми водночас реалізуємо через своє життя і любов до Бога.

Я бачу, в чому ми можемо принести максимум користі, це інтенсивно працювати закладаючи ось цей духовний стрижень: від дітей, до юнаків, до воїнів резервних батальйонів, до воїнів на передовій.

Тож завдання наших капеланів – формування здорової духовності українця-християнина, розбудова його цілісного світогляду, у фундаменті якого знаходиться два вкорінення: небесне та земне — Бог та Україна. І це згідно з двома головними заповідями Божими: Любити Бога та любити ближнього свого. Вкорінившись духовно у Бозі Єдиному особистість зажди знаходитиметься під проводом Божої Істини, звіряючи її розуміння з Біблією та християнським віровченням, під непохитним супроводом особистої совісті бути щирим й правдивим у свідченнях свого життя. Вона перебуватиме у мирі з Богом як люблячим Творцем Світу, і родиною, як люблячий ближнього Образ і Подоба Божа. І люблячи Бога, особистість любитиме світ, Богом створений, а люблячи ближнього – з любов’ю захищатиме й будуватиме Україну, Богом призначену під її відповідальність Батьківщину. Бо справжня духовно здорова людина – це не набір окремішностей. У ній любов до Бога не може бути відділеною від любові до ближнього. І ставши щирим знаряддям Любові Божої такий українець бачить своє призначення у поширенні Божої Істини в світі щонайперше через себе і Україну.

Про найважче

Що найважче у нашій справі: дивитись в очі матерів загиблих героїв. В їхніх очах я бачу погляд Марії, Син якої пожертвував своїм життям для спасіння людства.

Розмову записала Оксана ГОРКУША

(Переглядів: 164 )

Читати більше

Дарина Блохин: «В Україні все буде – аби тільки Бог дав миру» Є люди, які багато роблять, а про себе воліють не говорити. Але є й такі, які намагаються епатажністю замінити користь їхньої роботи. Доктор філософії...
Алеппо: «Коли мене катували, я пізнав, яке ж цінне спасіння, дароване нам Христом, і яка втіха плине з нього». Алеппо: «Складаємо іспит із нашої віри, досі були тільки слова…»Розповідає с.Бригіда Манюрка, францисканка місіонерка Марії, яка працює в Алеппо.— Що ...
Митрополит Онуфрій розповів, як змінити життя суспільства на краще   Любов’ю можна зробити те, що неможливо зробити ні спорами, ні диспутами, ні іншими людськими аргументами. Про це сказав Блаженніший Митрополи...

Про автора

Залишіть коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов'язкові поля позначені *