Закарпатські “діти війни”

Закарпатські “діти війни”

 |   | 

Одним з найбільш яскравих прикладів християнського милосердя і жертовності на Закарпатті в кінці Другої світової війни став порятунок мирянами і черницями близько 200 радянських дітей. Про «дітей війни» у різний час писали журналісти на історики: Ю. Анохін [1], Б. Галанов [2], О. Довганич [3], В. Томін [4]. Кілька публікацій на цю тему було розміщено в білоруських електронних ЗМІ, але, на жаль, в них про порятунок дітей в Закарпатті не було сказано [5].

Професор Омелян Довганич, дослідник дітей війни
Професор Омелян Довганич, дослідник дітей війни

Як же опинилися радянські діти на Закарпатті, яке в 1939 році було окуповано Угорщиною та включено до складу цієї держави? У 1944 році під натиском радянської армії німецькі війська відступали на Захід. З собою вони везли безліч полонених – дітей і дорослих, яких планували використовувати для потреб війни. Коли один з ешелонів проїжджав повз залізничної станції Жорнава на Великоберезнянщині, він піддався, як згадували пізніше ті, хто їхав в ньому, бомбардуванню. Серед пасажирів цього поїзда були і діти, вивезені німцями з Білорусії – з сіл Новоєльня та Дятлово Дятлівського району (нині Гродненської області Білорусії), в яких були розташовані дитячий санаторій і піонерський табір.

Є кілька варіантів розповідей про те, як діти потрапили в Домбоки і до Червеньова після того, як поїзд був зруйнований.

По одній версії, до керівництва російського Червоного Хреста в Ужгороді в кінці літа 1944 року звернувся угорський офіцер з проханням взяти під опіку 186 дівчаток і хлопчиків віком від 5 до 15 років, які опинилися в лісі біля Жорнави. Ієромонах Василій (Пронін), який був настоятелем православного храму в Ужгороді та за сумісництвом очолював Червоний Хрест, доручив секретарю цієї організації Ользі Люсієвській (або Лосієвській) поїхати в Домбоки і Червеньово та домовитися з місцевим священиком отцем Іоанном Карбованцем про перевезення дітей в названі села і в монастир в Домбоках [6]. О. Іоанн був як парафіяльним священиком в селі так і опікувався жіночим монастирем, котрий виник на початку 1930 рр., з його ініціативи та на земельній ділянці родини Карбованців.

Друга версія була оприлюднена в журналі «Україна» в 1967 р. Ф. Прокопенко. Зокрема, описуючи трагедію на залізній дорозі він зазначав: «Лісом проходив житель села Червеньово Мукачівського району Іван Іванович Карбованець, який їх і виявив» [7].

Найбільш достовірна розповідь про порятунок дітей і перевезення їх в Червеньово, де вони були розміщені в покинутих єврейських будинках і господарствах деяких селян, належить старості с. Червеньово Курті, який сам їздив в Ужгород і на автомобілях перевіз дітей в село [8].

Звичайно, всі, про кого йдеться в цих версіях, так чи інакше сприяли тому, щоб діти знайшли притулок в Домбоках та Червеньові на Мукачівщині.

Московський письменник Валерій Томін у книзі «Дорога к дому» наводить свідчення сина одного з керівників корейської секції Комінтерну Ше Сун Міна – Володимира Марсина, який був серед врятованих дітей. «Нас выгнали из вагонов и отвели в какой-то жен­ский монастырь. Местные жители относились к нам неплохо, монашки нас немного подкормили… Мы стали работать на полях: собирали подсолнухи, кукурузу. Монастырь стоял в стороне от дороги» [9]. Ірина Берковська, яка також перебувала серед врятованих дітей, згадувала: «Потом мы оказались в Домбоках. Помню женский монастырь, где мы работали: чистили кукурузу, молотили подсолнухи. Монахини обогрели нас теплом словно материнских сердец» [10].

Марія Федорівна Довганич, мешканка Червеньово, яка відіграла активну роль у порятунку дітей, згадувала: «Маленьких дітей розібрали по сім’ях. А тих, які були старшими, розмістили в порожніх будинках. Принесли туди сіно, ковдри, посуд. По черзі готували їм обід, годували. Разом з ними поселилися дві виховательки: одну звали Анастасія Петрівна, імені другої не пам’ятаю» [11]. «Старших дівчаток і деяких малюків відвели в сусіднє село Домбоки, в жіночий монастир. У черниць були в наявності швейні машинки і робота налаштувалася як в майстерні: дівчатам швидко пошили сукні та білизну. Одягли і інших теж» [12].

Рішення жителів села і черниць надати притулок дітям було дуже мужнім, адже в той час на Закарпатті, у зв’язку з появою партизанів, угорська влада забороняла приймати у себе сторонніх і порятунок дітей міг послужити приводом для арештів. У монастирі багато дітей були похрещені. Від старших дітей черниці дізналися, що вони походили із з Ленінградської, Смоленської, Орловської, Вітебської та інших областей СРСР.

Дуже важливим свідченням про перебування на Закарпатті є рядки з листа Тетяни Хахіної до Омеляна Довганича. У 1968 році вона писала: «Все мы находились в одном из помещений села Червенева. С нами была и наша воспитательница, только я забыла, как ее зовут и фамилию ее. Кормили нас монашки, которые находились в монастыре. Только я не могу вам сказать точно, кто их обязал нас кормить. То ли руководство села, или район, или просто они сами из-за жалости к нам, таким истощенным, измученным в то время детям. Но факт остается фактом, что они нас кормили все время, пока мы там находились до освобождения»13].

Багато зробив для порятунку дітей ктитор Домбоцького монастиря отець Іоанн Карбованець. Разом з монахинями він організував розселення хлопців по селянським родинам і сам взяв у свою сім’ю одного хлопчика – Мішу Піскунова. Коли в жовтні 1944 року з монастиря побачили військові машини визволителів, які прямували до них, один з хлопчиків – той самий Михайло  Піскунов – знайшов десь шматок білої тканини і вибіг з нею до машин [14]. Новина про дітей миттєво поширилася серед військових. О. Довганич в одній зі статей писав: «Сюди прибули військові кореспонденти газети 18-ї армії «Знамя Родины» капітани Б. Галанов і Б. Милявський. 4 листопада 1944 року газета надрукувала статтю “Наши дети в немецком рабстве”. У Червеньово були направлені підполковник Герасов, полковник медслужби Млинарник, а також кінооператор Барбупли, який і знімав цю зустріч» [15]. У листі Б. Галанова до О. Довганича читаємо: «О существовании этого детского дома мы узнали от Ольги Лосиевской, русской эмигрантка (ныне, кажется, умершей), которая принимала живое участие в судьбе детей. По ее совету мы отправились в Домбокский монастырь, где находились дети. Однако их там уже не было. Как сказал нам настоятель, детей “перепрятали”, опасаясь, как бы немцы перед уходом не погнали их дальше на запад. В монастыре нам дали новый адрес: Червенево» [16].

Отець Іоанн Карбованець

У своїй статті Б. Галанов більш докладно, ніж в листі, описує свою поїздку на Закарпаття: «Несколько дней мы разыскивали колонию советских детей, которых оккупанты, по слухам, вывезли вместе с двумя воспитательницами из-под Ленинграда, Смоленска, Витебска, притащили в эшелоне в Закарпатье и на железнодорожной станции Жорнава бросили во время бомбежки. Эту историю мы услышали в разгар осеннего наступления 1944 года войск 4-го Украинского фронта в Карпатах.

В шумной, возбужденной толпе ужгородских жителей вновь довелось услышать историю двухсот советских ребят. В который уже раз передавали, что гитлеровцы угнали их из центральных районов России и бросили где-то здесь при отступлении. По совести говоря, мы не очень-то верили. К советским офицерам тогда подходило много людей потолковать о житье-бытье, поделиться разными былями и небылицами, потому что в эти насыщенные событиями дни рождалась масса слухов и легенд. Итак, рассказ о детях в первую минуту тоже выслушивали как легенду. В самом деле, к чему было немцам тащить до самого Ужгорода детский лагерь? Какой смысл? Однако эту историю с незначительными изменениями повторили столько людей, что под конец мы уже перестали сомневаться. Но где отыскать детей? Кто их приютил?

Случай свел с деятельницей местного Красного Креста Ольгой Сергеевной Лосиевской. Оказывается, она принимала близкое участие в судьбе детей и даже помогала переправить их подальше от Ужгорода – в женский монастырь под Мукачево.

Ничего не поделаешь, наведываемся в женский монастырь.

Отца протоиерея, крепко сбитого лысого мужчину лет 50, с черной седеющей бородой и разбойничьими глазами, встретили в монастырской канцелярии. Советские дети? 186 детей! Знаете, здесь им было небезопасно. Шоссе рядом. Того и гляди могли нагрянуть немцы. Они частенько сворачивали в монастырь за продуктами. Пришлось подыскать место поглуше. У многих монахинь родственники в Червеневе. Они охотно приютили у себя детей. Потом отозвались и другие.

Благодарим отца протоиерея за информацию. Однако он не торопится нас отпускать. Хозяин словоохотлив. Ему хочется узнать, есть ли в Советском Союзе монастыри и как наладить с ними связь. На столе появляются сладкое монастырское вино и монастырский виноград. На своеобразном русско-украинско-чешско-венгерском языке отец протоиерей рассказывает нам о житье-бытье закарпатских украинцев, то и дело вставляя в свою речь малопонятные “тутошние” словечки: “фунговать”, “без рессорта”, “разны ворня”, “офензива”, “регуляция условий” и, наконец, нечто уже совсем загадочное – “легитимация головы”…

Только под вечер попали в Червенево.

В большом просторном бараке мы сидели среди двух сотен ребят и слушали печальную повесть об их невеселом житье-бытье. Перебивая друг друга, ребята рассказывали, как целых три года оккупанты таскали их за собой по дорогам войны. Время от времени наезжали какие-то комиссии: ребят постарше и повыносливей отсылали на работу в Германию, больных и слабых отправляли в военные госпитали, но только оттуда так никто и не вернулся. А больных всегда хватало. Ведь кормили оладьями из картофельной шелухи – отбросами солдатских кухонь.

По случаю нашего приезда ребята устроили импровизированный концерт: читали наизусть страницы из “Петербургских повестей” Гоголя – единственной русской книги, сохранившейся у них, хором пели протяжную грустную песню “Жизнь на чужбине”, которую сами же сочинили.

Мы пытались записывать куплеты. Но бесхитростные слова и мелодию невозможно было слушать без слез, и вместо букв на бумаге получались какие-то неразборчивые каракули.

Потом мы стали спрашивать у ребят, тех, что сидели поближе, имена и фамилии. Маленькие фамилий не знали. И откуда они родом – тоже. Кто-то помнил папины усы, кто-то мамино красное платье. Старшие рассказывали, как провожали на фронт отцов, как потерялись во время бомбежки мамы. Люда Кувшинникова и ее младшие сестры Ира и Валя были из Ленинграда. Вова Марсин оказался москвичом. Наташа, Клара и Даша Карпенко – из Витебска. 13-летний Витя Пискунов назвался орловским. Сказал убежденно:

– Если бы меня ночью сбросили с парашютом, а куда, не сказали, все равно я сразу бы узнал, что нахожусь в Орле.

– А меня чего не спрашиваете? – вдруг донесся из задних рядов тоненький голосок. – Всех спрашивают, – обиженно сказала маленькая девочка, – всех записывают ехать в Россию (она кивнула на раскрытые наши блокноты). А меня никто не записывает.

– И нас! И нас! – раздались со всех сторон голоса. – Мы тоже ваши!

А маленькая девочка продолжала:

– Что же, мне теперь с монахинями оставаться? Думаете, я вела себя хуже всех?

Она хотела добавить что-то еще, но вдруг всхлипнула и громко расплакалась.

И еще ребята, волнуясь, говорили, что дня два назад, когда мимо Червенева прошли наши танки, мальчишки высыпали за околицу. Махали руками, кричали: “Папа! Дядя! Мы свои, советские!” И будто один из танкистов действительно признал в босоногом мальчишке племянника: “Витька? Ты?” Подхватил. Посадил на броню танка. Все это мы записали в свои блокноты, поверив и не поверив. А впрочем, почему бы и нет? Какие удивительные встречи случались на войне! Или, может быть, у нас на глазах уже складывалась легенда?»[17].

За рішенням військової влади, дітей перевезли в Мукачево, а потім відправили в дитячий будинок м. Орла, звідти в інші дитбудинки Радянського Союзу. О. Довганич, якому в 1967 році доручили перевірити лист черниць колишнього Домбоцького монастиря про дітей, згадує: «Тоді сільська рада і склала список червенівців (як надали притулок знедоленим дітям – Ю.Д.): М. Глагола, М. Довганич, А. Курта, І. Курта, М. Курта, Ю. Микита, Д. Микита, І. Решетар, Г. Решетар, Ю. Тимко, Г. Ховпей, А. Яцина. Тоді були розшукані і матеріали газети “Знамя Родины”. Ми дізналися імена старших дітей: це були Валя, Іра і Людмила Кувшинові з Ленінграда, Наталя, Клара, Даша Карпенко з Києва, Вітя, Тоня і Ніна Кирилові, Зіна Воронцова, Арнольд Румянцев, Ліда Бобрук. Тут були і діти політемігрантів: кореєць Вова Марсин, італійка Полетта Глюкозіо, китаєць Чи Ін…

Журнал Etudes sovietiques. 1989. Mai.

Минули роки. Долею дітей зацікавився московський письменник Валентин Романович Томін. Він приїхав на Закарпаття, побував в Червеньово і вирішив розшукати якомога більше дітей війни, щоб організувати їх зустріч в селі через багато років… Зустріч була призначена на червень 1981 року. В Ужгород і Червеньово були запрошені дев’ять знайдених “дітей війни”, з яких приїхали вісім: А. Андрончик – механізатор районного об’єднання “Сільгоспхімія” з м. Лепель Вітебської області, його сестра Г. Андрончик (Веселова) – технік Білгородського житлоуправління, М. Бірюков із с. Дубрівка Закарпатської області, І. Берковська (Уваровська) – радіооператор із селища Мама Іркутської області, Полетта Глюкозіо (Непрієнкова) – викладач російської мови з м. Софії (Народна Республіка Болгарія), В. Коган, якого усиновив старий комуніст-підпільник з Мукачева І. Коган, І. Шутов – голова райкому профспілки працівників сільського господарства з м. Петушки Володимирської області, В. Марсин, завідувач відділом науково-дослідного інституту в Москві» [18]. 24 серпня 1981 року всі вони зібралися в Домбоках у каплиці отця Іоанна Карбованця, щоб поклонитися йому і подякувати за милосердя, проявлене у важкі роки війни, потім вирушили до сільського клубу с. Червеньово на урочисту зустріч.

В. Томін у «Дорога к дому» представляє цікавий матеріал і деякі фотографії, які були зроблені під час перебування дітей в Домбоках. «На одной из фотографий, привезенных из Червенева, запечатлена группа малышей со своими спасителями – крестьянами и воспитательницей. У самого края слева стоит кореец – Володя Марсин. На другой фотографии, полученной в селе Домбоки, группа девочек собралась около часовни женского монастыря. Среди них черноглазая девочка в платьице с белым воротничком – итальянка Полетта Глюкозио. Внизу надпись: “Группа детей, вывезенных немцами из окрестностей Ленинграда и брошенных в отступлении в Ужгородских лесах”»[19].

У селі Новоєльня (Білорусія) в радянський час був створений музей війни. Багато стендів в ньому було присвячено саме перебуванню вихованців дитячого інтернаціонального санаторію і піонерського табору на Закарпатті. Була в експозиції і фотографія, зроблена в 1944 році в Домбоцькому монастирі, на якій зображені «діти війни» разом з отцем Іоанном Карбованцем і монахинями, був матеріали і про О. Довганича, який присвятив багато років збиранню матеріалів про перебування «дітей війни» на Закарпатті і розшуку самих врятованих дітей. Частково дана експозиція збереглася до нашого часу.

У 1989 році в Білорусії відбулася зустріч під девізом «Дети против войны». У ній взяли участь діти політичних емігрантів, які в далекі 1940-ві роки потрапили з Новоєльні в руки нацистів. На цій зустрічі були присутні і мешканці Закарпатської області, зокрема Пелагея Курта з Червеньово, яка зустріла тут через багато років Полетту Глюкозіо – дівчинку, якій вона дала притулок в 1944 році [20].

На жаль, з початку 1990-х років зв’язок закарпатців з «дітьми війни» обірвався. Однак ця тема продовжує цікавити дослідників, в тому числі і науковців Ужгородського національного університету. Богословсько-історичним науково-дослідним центром ім. архімандрита Василія (Проніна) Мукачівської єпархії УПЦ ведеться систематичний збір та фіксація інформації про «дітей війни». Зокрема, директор Центру ще в 2012 р. налагодив контакт з однією із живих учасників тих подій Катериною Морінго, котра дала важливі свідчення та зустрічалася на прес-конференції з журналістами. Вона проживає в далекій Караганді (Казахстан) та намагається все життя відшукати своїх родичів, яких втратила в роки Другої світової війни [21].

Звертаємося з проханням до всіх, хто мав відношення до описаних у статті подій в Червеньово і Домбоках та володіє певними джерелами, з проханням повідомити про це дослідників Центру.

Література:

[1] Анохин Ю. Детство, опаленное войной // Советская культура. 1984. 23 июля; Анохін Ю. Дзеці ліхалецця // Звязда. Мінськ. 1983. 17–21 жніуня; Анохін Ю. Праздник в Червеневе // Советская Белоруссия. 1981. 23 августа.

[2] Галанов Б. Возвращение в Червенево // Литературная газета. 1981. 5 августа // http://militera.lib.ru/prose/russian/sb_deti_voennoy_pory/37.html

[3] Дауганіч Е. Дзеці ліхалецця. Нельга забыц // Звязда. Мінськ. 1984. 4 лютага. С. 4; Довганич О. Двісті врятованих дітей // Радянська Україна. 1975. 9 квіт­ня; Довганич О. Діти війни // Закарпатська правда. 1984. 26 серпня; Довганич О. Діти війни // Соціал-демократ. 1999. 6 лютого; Довганич О. Діти Червеньова // Закарпатська правда. 1970. 17 квіт­ня; Довганич О. Діти Червеньова // Карпаті календаріум – 1971. Ужгород, 1970. С. 65; Довганич О. Пошук у Червеньові // Молодь Закарпаття. 1989. 6 трав­ня.

[4] Томин В. Дорога к дому. М., 1980. https://www.livelib.ru/book/1000742810/about-doroga-k-domu-sbornik-v-tomin

[5] Карлюкевич А. В поисках утраченного // http://pda.sb.by/post/49621/Мацель В. «Красная вишня» // http://pda.sb.by/post/52498/

[6] Пагиря В. Монастирі Закарпаття (1360–1939). Мукачево, 1994. С. 64.

[7] Прокопенко Ф. Дорога мамо! Любий батьку!.. // Україна. 1967. № 18. С. 11.

[8] Данилець Ю. Православний монастир Успіння Божої Матері в селі Дом­бо­ки. Уж­го­род, 2006. С. 21.

[9] Томин В. Дорога к дому. С. 35.

[10] Ожила стежка в Домбоки // Єпархіальний вісник. 1992. Лютий. С. 2.

[11] Томин В. Приезжайте в Червенево // Комсомольская правда. 1979. 10 января.

[12] Томин В. Дорога к дому. С. 43.

[13] Письмо Татьяны Хахиной к Е. Довганичу от 22 августа 1968 г. Личный архив Е. Довганича.

[14] Густі В. Чудотворна ікона Святої Матері // Закарпатська правда. 1992. 18 серпня.

[15] Довганич О. Діти війни.

[16] Письмо Б. Галанова к Е. Довганичу от 25 января 1968 г. Личный архив Е. Довганича.

[17] Галанов Б. Возвращение в Червенево.

[18] Довганич О. Діти війни.

[19] Томин В. Дорога к дому. С. 51.

[20] Les enfants de Novoїelnia // Etudes sovietiques. 1989. Mai. Р. 4.

[21] Катерина Морінго приїхала на Закарпаття аж із Казахстану // https://karpatnews.in.ua/news/54716-kateryna-morinho-pryikhala-na-zakarpattia-azh-iz-kazakhstanu-foto.htm

к.і.н., доцент Юрій Данилець 
Підготовлено на основі монографії: Данилець Ю. Православний монастир Успіння Божої Матері в селі Домбоки. – Ужгород: Ґражда, 2006. – 104 с. та інших публікацій.

(Переглядів: 14 )

Читати більше

14 жовтня: Покрова Пресвятої Богородиці (рос.) 14 октября, в день Покрова Божией Матери, православные христиане вспоминают чудо, которое произошло в 910 году. ФОМА   По преданию, Бого...
Дитяча книга про карельських святих перевидана кількома мовами, українською включно Видана унікальна дитяча книга на шести мовах «Наші небесні захисники Карельські святі». Презентація видання відбулася 20 січня у Національній бібліоте...
У центральному соборі Мукачева благословили школярів на початок нового навчального року 30 серпня, напередодні Дня знань з благословення керуючого Мукачівською єпархією, Високопреосвященнішого Феодора, митрополита Мукачівського і Ужгородс...

Про автора

Залишіть коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов'язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

x Shield Logo
This Site Is Protected By
The Shield →